Хлопчики завмерли посеред «поля бою». Богдан навіть трохи опустив пакет із соком, збитий з пантелику її нетиповою реакцією.
— Ви що, не будете на нас кричати? — недовірливо спитав він.
— А навіщо кричати? Схоже, вам було справді весело, хоча, мабуть, ви тепер усі жахливо липкі, — усміхнулася Дарина.
Брати перезирнулися. Ця жінка ламала всі їхні шаблони.
— Мене звати Дарина, — продовжила вона, невимушено сідаючи за кухонний стіл, ніби липка підлога й перепачкані варенням діти були для неї звичною справою. — Я принесла теплі рогалики з вишнею. Але, мабуть, ви вже наїлися згущеного молока, тож не захочете.
— Ми його не їли! — ображено буркнув один із хлопчиків. — Ми ним кидалися!
— Розумію. Кидатися значно цікавіше, згодна. А як вас звати?
Старший, який явно був ватажком цієї банди, підозріливо схрестив руки на грудях.
— Я — Артем. Це Денис, а там Бодя. І щоб ви знали: ми не любимо нянь.
— Це чудово, — бадьоро відповіла Дарина. — Бо я насправді й не няня.
— А хто ж ви тоді? — не витримав Денис, згораючи від цікавості.
— Я просто друг. Друг, який уміє пекти найсмачніші у світі рогалики й знає купу неймовірних історій на ніч.
Молодший, Богдан, одразу пожвавішав:
— Яких історій?
— Найрізноманітніших. Про хоробрих лицарів, космічні подорожі й дітей, які вирушають у небезпечні, але захопливі пригоди.
В очах хлопчиків спалахнув інтерес, але Артем не збирався так швидко опускати зброю.
— Нам не потрібні друзі, — уперто сказав він, стиснувши кулачки. — Друзі завжди йдуть.
Серце Дарини стиснулося від того, скільки болю було в цьому тоненькому дитячому голосі.
— Ти маєш рацію, Тьомо, — тихо погодилася вона. — Іноді друзі справді йдуть. Іноді люди, яких ми любимо найбільше на світі, залишають нас. Навіть тоді, коли самі цього зовсім не хочуть.
На кухні запанувала цілковита тиша. Дарина бачила, як в очах хлопчиків почали збиратися непрохані сльози.
— Але знаєте, що я зрозуміла? — м’яко продовжила Дарина. — Те, що хтось пішов, зовсім не означає, що він вас не любив. І це не означає, що тепер усі інші теж вас покинуть.
— Наша мама пішла… — ледь чутно прошепотів Богдан. Його губи затремтіли.
— Я знаю, моє сонечко. І я впевнена, що це болить так сильно, що іноді здається, ніби в грудях ось-ось щось розірветься.
Усі троє хлопчиків повільно кивнули. По їхніх брудних від варення щічках покотилися гарячі сльози.
— Хочете, відкрию вам таємницю? — Дарина знизила голос до довірливого шепоту. Хлопчики знову кивнули. — Я втратила маму й тата, коли була трохи старша за вас. Дуже довгий час я була такою злою на весь світ і такою наляканою, що намагалася відігнати від себе абсолютно всіх. Я думала: якщо буду дуже поганою і злою, люди підуть самі, ще до того, як я встигну до них прив’язатися.
Брати дивилися на неї широко розплющеними очима.
— І що… це спрацювало? — шморгнувши носом, спитав Артем.
— Якийсь час так. Але я залишилася такою самотньою… Я втратила шанс подружитися з чудовими людьми лише тому, що боялася дозволити їм піклуватися про мене.
Дарина повільно дістала з паперового пакета рум’яні рогалики.
— Це мамин рецепт. Я завжди печу їх, коли дуже сильно за нею сумую.
Вона поклала випічку на стіл.
— Ви не зобов’язані їх їсти, якщо не хочете. І ви не зобов’язані любити мене. Але я приходитиму сюди щодня. Будете ви слухняними чи не дуже, радісними чи сумними. Бо саме так чинять люди, яким ви небайдужі. Вони залишаються.
Тишу на кухні порушувало лише тихе дитяче схлипування. І раптом Богдан зробив несміливий крок до столу.
— Можна… можна мені спробувати рогалик? — сором’язливо спитав він.
— Звісно, сонечко.
Богдан відкусив шматочок, і його заплакані очі засяяли.
— Дуже смачно…
Артем і Денис перезирнулися й повільно, обережно підійшли до столу. Поки троє хлопчиків жували випічку, поступово розслабляючись у присутності Дарини, Максим стояв у коридорі й не міг повірити власним очам. За якихось двадцять хвилин ця жінка зробила те, чого сімнадцять дипломованих спеціалісток не змогли зробити за пів року. Вона достукалася до його дітей.
Але Максим навіть не підозрював, що цей крихкий ранковий спокій ось-ось буде розбитий ущент. Телефон у його кишені завібрував саме тоді, коли хлопчики доїдали рогалики. Обличчя Максима зблідло, коли він побачив ім’я на екрані. Дзвонив Вадим, його головний адвокат. А Вадим дзвонив у таку рань лише тоді, коли ставалася справжня катастрофа.