Вона обернулася, і в її очах палала рішучість.
— Вашим синам життєво необхідно знати, що за них варто боротися. Якщо я втечу, підібгавши хвоста, після першої ж загрози, чого це їх навчить? Що вони справді «зіпсовані» й не заслуговують на любов?
Серце Максима стиснулося від безмежної поваги до цієї крихкої, але такої сильної жінки.
— Отже, ви залишаєтеся?
— Я залишаюся, — твердо відповіла вона. — Але в мене є одна безапеляційна умова.
— Будь-яка.
— Коли цей сюжет вийде в ефір, ми сядемо й подивимося його всі разом. Як сім’я. І чесно проговоримо все, що там скажуть.
Максим кивнув, хоча всередині все обривалося від думки, як хлопчики відреагують на телевізійний бруд про себе.
Решта дня минула так чарівно, як цей дім не пам’ятав із часів до трагедії. Дарина мала якесь інтуїтивне, майже магічне розуміння потреб кожної дитини. Коли в Дениса сталася істерика через загублену фігурку динозавра, Дарина не намагалася відволікти його й не забороняла плакати. Вона просто сіла поруч на підлогу, обійняла його й гладила по спині, тихо повторюючи, що це нормально — злитися, коли щось іде не так.
Коли під час післяобідньої прогулянки садом проїхала гучна вантажівка, нагадавши Богданові звук тієї фатальної аварії, малюк почав панічно тремтіти. Дарина підхопила його на руки й гойдала, наспівуючи тиху українську колискову, аж поки його дихання не вирівнялося. А коли Артем усе ж вирішив улаштувати їй перевірку на міцність і «випадково» перекинув баночку з фарбою просто на її сукню, Дарина лише розсміялася й сказала: «О, бачу, тепер ми обоє художники-авангардисти. Може, намалюємо щось разом?».
Надвечір хлопчики ходили за нею, як віддані цуценята. Вони допомагали їй готувати вечерю, самі накрили на стіл і навіть склали іграшки без жодних нагадувань. Максим спостерігав за цим у німому захваті. Гнів і страх, які пожирали його дітей місяцями, почали розвіюватися просто на очах.
— Дарино, — несміливо смикнув її за рукав Артем після вечері. — А ти почитаєш нам казку перед сном?
— Звісно, мій хороший. Яку хочете?
— Казку про маму, яка пішла на небо, але все одно дуже любить своїх хлопчиків, — прошепотів Богдан.
Очі Дарини наповнилися слізьми, але вона м’яко усміхнулася.
— Я знаю ідеальну історію саме про це.
Але перед сном на них чекало випробування. О восьмій вечора вся сім’я зібралася на великому дивані у вітальні. Максим затамував подих, коли на екрані з’явилася заставка новин.
— Сьогодні у випуску, — драматичним тоном почав ведучий. — Некеровані діти столичного магната Максима Терещенка вижили 17 нянь лише за пів року. Колишні працівниці ексклюзивно для нашого каналу розповідають про жорстокість, агресію та емоційну нестабільність спадкоємців багатомільйонного статку.
Хлопчики розгублено дивилися, як їхні фотографії з’являються на екрані під кричущими титрами: «ПРОБЛЕМНІ ДІТИ» та «ЗАГРОЗА ДЛЯ ОТОЧЕННЯ».
— Тату, — тремтячим голосом спитав Денис. — Чому цей дядько говорить про нас такі погані речі?
На екрані з’явилася перша колишня няня. Її обличчя було спотворене обуренням.
— Ці діти абсолютно дикі, — заявила вона. — Вони трощили дорогі речі, відмовлялися слухатися і, здавалося, отримували садистське задоволення від того, що доводять дорослих до сліз. Я ніколи в житті не бачила таких розбещених дітей.
Обличчя Артема скривилося від болю.
— Ми справді такі жахливі, тату?
Перш ніж Максим устиг щось відповісти, втрутилася Дарина.
— Хлопчики, а знаєте, що я бачу, коли дивлюся на вас?
Трійнята заперечно похитали головами.
— Я бачу трьох неймовірно сміливих маленьких чоловіків, які так сильно люблять свою маму, що готові воювати з усім світом, аби захистити пам’ять про неї. Я бачу розумних дітей, які перевіряють нових людей, щоб переконатися, чи можна їм довіряти. І я бачу величезні, добрі серця, які просто чекали на правильну людину, щоб почати зцілюватися.
Тим часом по телевізору говорила друга няня:
— Батько вічно пропадає на своїх будівництвах. У цих дітей немає ні дисципліни, ні режиму. Їм потрібна допомога спеціалістів, а не чергова нянька.
Максим відчув, як усередині закипає лють, його кулаки стиснулися. Але Дарина залишалася острівцем спокою.
— Ця тітка взагалі нічого не знає! — обурено вигукнув Богдан, притискаючись до батька. — Тато нас дуже любить!
— Ти цілком правий, Бодю, — підтримала його Дарина. — Ваш тато любить вас так сильно, що працює день і ніч, аби забезпечити вам найкраще життя. А це дуже й дуже важко, коли твоє власне серце теж розбите.
На екрані з’явилася третя жінка, і її слова вдарили найболючіше.
— Ці діти зламані назавжди. Жодна любов і терпіння не виправлять того, що з ними не так. Родині Терещенків час визнати: ці хлопчики вже ніколи не будуть нормальними.
Артем не витримав і гірко розплакався, ховаючи обличчя в долонях.
— Вона думає, що ми зламані… Що нас не можна полагодити.
Дарина тут же пересіла ближче й згорнула всіх трьох хлопчиків у міцні обійми.
— Послухайте мене уважно, мої хороші. Ця жінка помиляється. Від першого до останнього слова. Ви не зламані. Ви не зіпсовані. Вам просто боляче. А це — зовсім різні речі.
Вона зазирнула в очі кожному з них.
— Горе — це не поломка, яку треба «виправити». Це почуття, яке треба прожити й поважати. Ви й не повинні зараз бути «нормальними» і веселими. Ви маєте повне право сумувати за мамою, плакати й боятися. Саме так і працює справжня любов.
— Але та тітка сказала, що нам ніхто не допоможе… — схлипував Денис.
— Ця тітка просто ніколи не зустрічала мене, — тепло усміхнулася Дарина, витираючи йому сльози. — І вона точно ніколи не бачила таких сильних і особливих хлопчиків, як ви.
Максим дивився на них із благоговінням. Він не міг повірити, як майстерно Дарина перетворила момент, який мав стати катастрофою, на найважливіший крок до їхнього зцілення.