Наступного ранку телефон Максима розривався від дзвінків. Сюжет телеканалу «Київ-Столиця» за ніч став вірусним у соціальних мережах, і громадська думка розділилася навпіл. Одні щиро співчували родині, яка втратила матір, інші ж безапеляційно таврували хлопчиків як розбещених мажорів, яким бракує «батьківського ременя». Партнери по бізнесу обривали лінію, стурбовані тим, як цей медійний скандал вплине на акції «Терещенко Девелопмент». Директор приватної гімназії телефонував, щоб терміново призначити зустріч щодо «занепокоєння батьків інших учнів». Але найстрашніший дзвінок пролунав ближче до полудня.
— Максиме Вікторовичу, вас турбує Служба у справах дітей, — офіційним, крижаним тоном промовила жінка на тому кінці дроту. — Мене звати Олена Вікторівна. Після вчорашнього сюжету ми отримали кілька анонімних скарг щодо умов виховання ваших синів. Нам необхідно провести перевірку й оцінити ситуацію в родині.
Максимові здалося, що земля йде з-під ніг. Якщо соціальна служба, спираючись на телевізійний наклеп, вирішить, що його сини некеровані, а він — недбалий батько, вони можуть ініціювати процес вилучення дітей. Поклавши слухавку, він на ватяних ногах пішов на кухню.
Там він побачив Дарину, яка разом із хлопчиками готувала сніданок. Усі четверо були вдягнені в кумедні фартухи, їхні носи були вимазані борошном, і вони заливисто сміялися, намагаючись зліпити ідеально рівні українські сирники.
— Погані новини? — відразу спитала Дарина, щойно побачила його зблідле обличчя.
— Дзвонили зі Служби у справах дітей. Вони хочуть прийти з перевіркою. Люди називають моїх синів небезпечними лише через той однобокий сюжет…
Хлопчики миттєво перестали сміятися. Їхні оченята знову наповнилися знайомим тваринним страхом.
— Тату, вони хочуть забрати нас у дитячий будинок? — тоненьким, тремтячим голосочком спитав Богдан.
Максим упав навколішки просто на присипану борошном підлогу й міцно притис до себе всіх трьох синів.
— Я ніколи, чуєте, ніколи й нікому не дозволю забрати вас у мене. Ви — моє життя.
Але глибоко в душі Максим був наляканий до смерті. Що, як інспекторка повірить журналістам? Що, як їй здасться, що хлопчикам буде краще в реабілітаційному центрі?
— Максиме Вікторовичу, — тихо, але дуже впевнено озвалася Дарина. — Можна я дещо запропоную?
— Будь ласка. Що завгодно.
— Що, як ми запросимо цю інспекторку провести з нами не одну протокольну годину, а цілий день? Від самого ранку й до вечора. Нехай вона на власні очі побачить, які насправді ваші хлопчики. Як гадаєте, вони погодяться?
Дарина тепло усміхнулася, витираючи борошно зі щічки Артема.
— Я впевнена: будь-яка людина, яка проведе хоча б день із Тьомою, Данею й Бодею, побачить те саме, що бачу я. Трьох дивовижних дітей, яким просто потрібні любов і трохи терпіння.
За три дні Олена Вікторівна, старша інспекторка Служби у справах дітей, стояла на порозі особняка Терещенків. Це була строга жінка в діловому костюмі, з текою документів у руках. Її погляд ясно говорив: вона очікує побачити хаос, крики й розбещених багатіїв. Але замість цього вона застала трьох хлопчиків, які старанно допомагали Дарині складати в гарні коробки щойно спечене домашнє вівсяне печиво.
— Доброго ранку, Олено Вікторівно, — привітно зустріла її Дарина. — Хлопчики дуже чекали на вас, щоб показати, як починається наш день.
Інспекторка скептично підняла брову, спостерігаючи, як Артем обережно, щоб не пошкодити, перекладає печиво, а його брати зав’язують коробки стрічками.
— Ми напекли смаколиків для татових будівельників, — гордо пояснив Богдан, помітивши її погляд. — Дарина сказала, що коли люди багато працюють і будують домівки для інших, вони заслуговують на щось приємне й солодке.
— І ми зараз поїдемо з татом на будівництво, щоб роздати їх особисто! — додав Денис. — Хочемо сказати їм дякую.
Олена Вікторівна здивовано кліпнула.
— І це ті самі діти, яких у новинах назвали абсолютно некерованими?
— Олено Вікторівно, — м’яко сказала Дарина, ставлячи перед нею чашку запашного чаю. — А ви не хотіли б почути цю історію з уст самих хлопчиків?
Наступну годину Дарина дбайливо допомагала дітям розповісти про свої справжні почуття. Про те, як сильно вони сумують за мамою. Про те, як панічно боялися, що кожна нова няня їх покине. І про те, чому вони так відчайдушно намагалися відштовхнути від себе весь світ.
— Ми не хотіли бути поганими, — щиро, дивлячись інспекторці просто в очі, сказав Артем. — Ми просто дуже боялися, що якщо полюбимо когось нового, ця людина теж зникне, як наша мама.
— Але Дарина пояснила, що плакати й сумувати — це нормально, — додав Денис. — Вона не змушує нас забути маму Софію. Вона допомагає нам згадувати про неї тільки хороше.