Вітер завивав, наче поранений звір, жбурляючи колючі шмати снігу на безлюдну, обмерзлу трасу. Аліна Радченко до побіління кісточок стиснула шкіряне кермо свого преміального позашляховика, мружачись крізь лобове скло. Двірники ледь встигали розгрібати снігову кашу. Раптом важка машина натужно застогнала, злегка ковзнула на зледенілій ділянці, чмихнула і… заглухла.
Панель приладів блимнула на прощання і згасла, зануривши салон у мертву тишу.
— Ні, ні, тільки не зараз, — крізь зуби процідила Аліна, роздратовано вдаривши долонею по керму.
Вона схопила телефон, але на екрані не було жодної поділки мережі. Глухий кут десь на межі Київської та Житомирської областей. Хуртовина ж за вікном посилювалася з кожною секундою, перетворюючи світ на суцільну білу пляму.
Аліна штовхнула дверцята машини, і її миттєво обдало таким крижаним поривом вітру, що перехопило подих. Щільніше запахнувши своє дороге кашемірове пальто, вона ступила в заметіль. Її елегантні замшеві чоботи миттєво потонули у глибокому снігу.
Ще кілька годин тому вона впевнено мчала на елітний благодійний саміт до заміського комплексу “Сосновий Яр”. Але через масштабні затори навігатор проклав їй “швидший” маршрут якимись забутими Богом сільськими дорогами. Тепер вона була абсолютно загублена, самотня і промерзла до кісток. Раптом крізь снігову пелену, десь на іншому кінці поля, її погляд вихопив тьмяне мерехтіння.
Будинок? Можливо, якась ферма чи стара база? Вона не могла розгледіти. Але це була її єдина надія на порятунок.
Спотикаючись на кожному кроці, з віями, що злиплися від снігу, і пальтом, яке вже наскрізь промокло, Аліна вперто йшла на світло. Коли вона нарешті дісталася дерев’яного ґанку старого, але міцного будинку, її руки задубіли, а губи зовсім не слухалися. Вона почала щосили стукати у важкі двері, сподіваючись на диво.
За мить двері зі скрипом відчинилися. На порозі стояв високий, широкоплечий чоловік у теплій фланелевій сорочці та потертих джинсах. Його обличчя було обвітреним, але напрочуд виразним, із вольовим підборіддям, яке анітрохи не пом’якшало від років важкої фізичної праці. Він не усміхався.
— Я… вибачте, — ледь вимовила Аліна; її голос тремтів, а зуби вибивали дріб. — Моя машина зламалася на трасі. Я заблукала. Мені дуже потрібно кудись у тепло.
Чоловік повільно кліпнув, його світлі, чіпкі очі дивилися на неї з обережністю.
— До мене нечасто заходять гості. Тим паче у таку хуртовину.
— Будь ласка, — прошепотіла вона, обхопивши себе руками. — Якщо ви мені не допоможете, я просто замерзну на смерть.
Зависла довга, напружена пауза, перш ніж він нарешті ширше відчинив двері.
— Заходьте.
Аліна переступила поріг, і її змерзле тіло миттєво вдячно відгукнулося на тепло. Будинок був простим, без жодного натяку на розкіш: дерев’яна підлога, мурована піч, біля якої лежали акуратно складені дрова, та старе шкіряне крісло. Але тут панував неймовірний затишок. Вона з насолодою вдихнула аромат сухої сосни та легкого димку.
— Знімайте пальто, — сказав чоловік низьким, спокійним голосом. — Ви наскрізь промокли.
Вона завагалася, але послухалася, знявши верхній одяг. Під ним виявилася шовкова дизайнерська блуза, яка зараз вогко липла до шкіри. Господар простягнув їй товсту вовняну ковдру з дивана і кивнув у бік вогню.
— Сідайте. Грійтеся.
Аліна буквально впала в крісло, щільно кутаючись у ковдру. Її погляд зустрівся з його, коли він опустився на коліна, щоб підкинути ще одне поліно в полум’я.
— Я Аліна, — сказала вона, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.
— Тимофій, — коротко відповів він.
— Дякую вам, Тимофію. Я… я справді не знала, куди ще йти.
Він уважно вивчав її обличчя кілька секунд.
— І що ж ви робили в такій глушині?
— Я їхала на благодійну конференцію, — почала пояснювати вона. — До “Соснового Яру”. Мій навігатор повів мене цією дорогою, щоб об’їхати затор. Я й подумати не могла…
— У такі снігопади ці дороги небезпечні. Їх замітає за пів години.
— Це я вже зрозуміла, але занадто пізно, — вона видавила з себе коротку, безпорадну усмішку.
Тимофій вийшов на кухню і невдовзі повернувся з великим глиняним кухолем, від якого йшла гаряча пара. Це був трав’яний чай з малиною і чимось терпким, лісовим. Аліна взяла його з величезною вдячністю, обхопивши гарячі стінки обома долонями.
— Ви живете тут зовсім один? — запитала вона, обводячи поглядом простору кімнату.
— Так.
Вона кивнула, роблячи маленький ковток.
— Тут дуже тихо.
— Саме тому я тут і живу.