Дрова у печі затишно потріскували, заповнюючи паузу між ними.
— Я не хотіла вриватися до вас ось так, безцеремонно, — її голос став м’якшим. — Просто… мені зовсім не хотілося помирати в заметі.
Його очі знову зустрілися з її поглядом. Уперше в них промайнуло щось інше. Не підозра. Не настороженість. Щось значно тепліше.
— Ніхто не повинен залишатися там один, — тихо відповів він.
Вона повільно видихнула, дозволяючи собі хоч трохи розслабитися. Трохи згодом Тимофій приніс їй сухий одяг — чистий розтягнутий світшот і теплі спортивні штани. Речі були на кілька розмірів більші, але неймовірно м’які.
Аліна переодяглася у ванній кімнаті, залишивши свій брендовий одяг сиротливою купкою на пральній машині. Коли вона повернулася, на столі вже чекала проста, але ситна вечеря — гарячий грибний бульйон та підсмажені скибки чорного хліба. Вона їла мовчки, відчуваючи, як життя повертається до кожної клітинки тіла.
— Другий поверх зараз на ремонті, перекриваю дах, — сказав він, забираючи порожню тарілку. — Але я облаштував гостьову кімнату над стайнею. Там утеплено, є пічка і дуже чисто. Вам там буде безпечно цієї ночі.
Аліна подивилася на нього. По-справжньому подивилася, вперше за цей вечір. У його поставі було щось таке… закрите. Важке. Ніби він був людиною, яка занадто довго несла на своїх плечах непосильний тягар.
— Дякую вам, — повторила вона, цього разу ще тихіше. Він просто кивнув і вийшов з кімнати.
Залишившись наодинці, Аліна сиділа біля вогню, дивлячись, як танцює полум’я. Усе здавалося сюрреалістичним. Лише кілька годин тому вона була впливовою генеральною директоркою, яка мчала на черговий пафосний захід, де мала виголосити ідеально відшліфовану промову.
А зараз? Зараз вона була розгубленою незнайомкою, загорнутою в чужу ковдру, що сиділа в самому серці глухої зими. І попри все це, вона відчувала дивний, незрозумілий спокій.
У коридорі Тимофій на мить зупинився, спостерігаючи за її силуетом. Вона здавалася тут абсолютно чужою — занадто витонченою, занадто світською для цього царства дерева, снігу та простої праці. Але чомусь… вона сюди пасувала. Або, можливо, річ була в тій глибокій тиші в її очах, яка так точно віддзеркалювала його власну.
Зовні лютувала стихія. Але всередині, де тихо зіткнулися самотність, амбіції та спокій, почалося щось інше. Жоден з них ще не знав цього, але шторм за вікном був нічим порівняно з тією бурею, що незабаром мала здійнятися в їхніх серцях.
Наступного ранку вітер нарешті вщух, але світ навколо залишався щільно вкритим сніговою ковдрою. Важкі замети підпирали стіни, а з даху, мов скляні кинджали, звисали довгі бурульки. На фермі стояла тиша, яку порушувало лише ледь чутне порипування дерева на морозі.
Тимофій стояв біля невеликої чавунної буржуйки у стайні, гріючи воду. Його рухи були розміреними та впевненими. Як він і казав учора, другий поверх його будинку був непридатний для життя через ремонт, проте утеплене горище стайні він давно перетворив на цілком комфортне житло для екстрених випадків. Хоча користувався ним вкрай рідко.
Аліна стояла біля відкритих дверцят денника, спостерігаючи, як над каструлею підіймається пара. Вона все ще була в його безрозмірному одязі — теплій фланелі та флісі, що створювало разючий контраст із тією жінкою на підборах, яка вчора стукала в його двері. Її ідеально вкладене волосся розсипалося, і тепер м’які хвилі вільно спадали на плечі.
Тимофій мовчки простягнув їй кухоль з гарячим чаєм. Вона взяла його обережно, але з вдячністю.
— Дякую, — сказала вона після короткої паузи.
— Заметіль відступає, — відповів він. — Можливо, до завтра трасу розчистять.
— Тобто я зможу поїхати, — тихо мовила вона, сама не розуміючи, стверджує це чи запитує.
Тимофій озирнувся через плече.
— Якщо захочете.
Запанувала тиша, яку порушувало лише пирхання коней та шурхіт соломи. Аліна зробила ковток. Чай був міцним, з насиченим земляним присмаком. Він зовсім не був схожий на ті елітні імпортні бленди, які вона звикла пити в київських кав’ярнях, але чомусь здавався неймовірно смачним.
— Я ще ніколи не ночувала у стайні, — сказала вона, намагаючись розрядити напругу.
— Я так і зрозумів.
Вона озирнулася довкола.
— Знаєте, а тут по-своєму затишно. По-рустичному.
Тимофій ледь помітно усміхнувся краєчком губ, але нічого не відповів. Вони стояли одне навпроти одного — двоє людей із абсолютно різних всесвітів, випадково пов’язані снігом і обставинами. Тепло від маленької пічки повільно розповзалося приміщенням, огортаючи їх тишею, від якої Аліні ставало дивно неспокійно.
Вона схрестила руки на грудях.
— Ви справді живете тут зовсім сам?
— Так.
— Ні дружини, ні родини?
— Ні.
Вона завагалася.
— Ні дружини, ні родини?
— Ні.
Вона завагалася, перш ніж сказати наступне.
— Це… свідомий вибір.