Вона кивнула і заплющила очі. Він подивився на неї ще мить, повернувся, щоб піти, але завмер. Його рука зависла над її обличчям. Одне неслухняне пасмо впало їй на скроню. Майже несвідомо він простягнув руку і ніжно відгорнув його. Тільки це. Але щось усередині нього остаточно зламалося. У цій жінці було щось настільки болісно сильне і водночас настільки крихке… Ніби дві старі рани впізнали одна одну і нарешті почали загоюватися.
Він ніколи не вірив у долю. Але зараз він уже ні в чому не був упевнений. Він тихо спустився драбиною, його серце билося нерівно, а власні думки були гучнішими за шторм.
А нагорі Аліна продовжувала спати. У просторі між їхніми світами зародилося щось невисловлене. І жоден із них уже ніколи не буде колишнім.
Наступного ранку небо вперше за ці дні прояснилося. Яскраве сонячне проміння пробивалося крізь вікна стайні, золотячи пилинки та сіно. Хуртовина відступила, залишивши по собі незайманий, ідеально білий і замерзлий світ.
Аліна стояла біля відкритих воріт стайні, міцно притискаючи телефон до вуха. Її щелепа була напружена, а голос — жорстким і діловим.
— Так, я знаю, що акціонери чекають, — різко сказала вона. — Передайте їм, що я буду в київському офісі до дванадцятої. Просто потримайте їх ще трохи. Я вже виїжджаю.
Вона скинула виклик. Її дихання перетворювалося на хмарки пари в морозному повітрі. Її дорогі замшеві чоботи, тепер зіпсовані вологою та сіллю, злегка хрустіли по дерев’яній підлозі, коли вона повернулася до Тимофія. Він стояв за кілька кроків, схрестивши руки на грудях.
— Мені час їхати, — сказала вона. Трактор із найближчого села ще зранку витягнув і допоміг завести її машину.
— Я так і зрозумів, — відповів він рівним, беземоційним голосом.
— Я потрібна їм у місті. У мене сьогодні засідання, яке може вирішити долю всього, що я будувала роками.
Тимофій коротко кивнув.
— Звісно. У таких людей, як ви, завжди є важливіші справи.
Аліна здригнулася. Не від самих слів, а від того холодного тону, яким він їх вимовив. Ніби він з усіх сил намагався показати, що йому байдуже.
— Тимофію… — почала вона, роблячи крок назустріч. — Ці останні кілька днів… я не очікувала…
— Ви й не повинні були залишатися, — перебив він, дивлячись кудись у порожнечу над її плечем. — Це місце не створене для таких, як ви.
Вона втупилася в його обличчя, намагаючись зловити погляд.
— А якби я захотіла залишитися?
Він видав тихий, позбавлений радості смішок.
— Тоді ви б втратили все. Свою компанію, свою репутацію, свій світ. І заради чого? Заради кількох тихих ранків у стайні?
Серце Аліни болісно стиснулося.
— Ти нічого не розумієш, — прошепотіла вона. — Якщо я поїду, я теж втрачу все.
Тимофій нарешті подивився на неї. В його очах було щось таке сире і зранене, що їй перехопило подих.
— Ні, я все чудово розумію. Саме тому вам і треба їхати.
Надворі рівно гудів прогрітий двигун її позашляховика.
Аліна постояла в тиші ще мить, а потім кивнула. Вона розвернулася, щоб піти, повільно крокуючи до виходу. Але щойно вона порівнялася з воротами, вона зупинилася. Різко обернулася. Її очі блищали від сліз, які вона більше не могла стримувати.
За два швидкі кроки вона подолала відстань між ними і відчайдушно обхопила його за шию.
— Я не знаю, чому це так боляче, — прошепотіла вона йому в плече. — Але це дуже боляче.
Тимофій завагався лише на частку секунди, перш ніж міцно обійняти її у відповідь. Це були обійми відчаю — міцні, палкі, без жодного слова. Потім вона трохи відсторонилася, щоб подивитися йому в очі. У цьому погляді промайнуло те, що жоден із них так і не наважився вимовити вголос.
Аліна потягнулася до нього, і вони поцілувалися. Це не була голлівудська пристрасть. Це був повільний, тихий поцілунок, сповнений несказаних слів. Це було прощання, загорнуте в надію; обіцянка, яку ніхто не давав; майбутнє, про яке ніхто не просив.
Коли вони відірвалися одне від одного, вона ще на мить затрималася, притулившись чолом до його чола.
— Бережи коней, — ледь чутно видихнула вона.
Тимофій ледь помітно усміхнувся:
— Завжди.
А потім вона пішла. Важкі двері стайні рипнули і зачинилися за нею. Холодне повітря на секунду увірвалося всередину, а потім знову запанувала мертва тиша.
Тимофій стояв непорушно, міцно стиснувши кулаки. Він не поворухнувся, поки не почув, як машина рушила з місця, як хрускіт снігу під колесами ставав усе тихішим, поки зовсім не розчинився вдалині.
Коли він нарешті сів, то опустився на те саме місце, де вона спала дві ночі тому. Він заплющив очі і відкинув голову на дерев’яну стіну, повільно видихаючи. Стайня ще ніколи не здавалася йому такою порожньою.
Але тепер він відчував не лише холод. Він відчував відсутність. Він відчув любов, яку розпізнав занадто пізно. І це був тихий, ниючий біль чоловіка, який щойно втратив те, що, як виявилося, було йому життєво необхідним.
Ритм великого міста навалився на Аліну, як стара, але вкрай неприємна пісня. Щойно її авто припаркувалося біля дзеркального хмарочоса на Печерську, її миттєво оточили асистенти. Вони на ходу оновлювали графіки, підсовували звіти про кризові комунікації і тицяли їй у руки каву, яка тепер здавалася абсолютно позбавленою смаку.
Стук її підборів лунко відбивався від мармурової підлоги, коли вона зайшла до конференц-залу. Рада директорів уже була в зборі: холодні обличчя, розраховані, фальшиві усмішки.
— Ми раді, що ви змогли до нас приєднатися, Аліно Миколаївно, — сказав один із старших партнерів вкрай сухим тоном.
Інший топменеджер відірвав погляд від планшета:
— Преса вже розтрубила про вашу відсутність на саміті. Інвестори обривають телефони з самого ранку.
Аліна сіла на чолі столу, поклавши руки на прохолодне скло. Вона відкрила ноутбук, але її пальці злегка тремтіли.
— Ходять чутки, що ви просто зникли десь за містом під час одного з найважливіших тижнів для нашого холдингу, — різко додав ще один член ради.