Шторм надворі й не думав вщухати. Сніг із безжальною силою шмагав по стінах стайні, а кожен порив вітру відлунював у балках даху моторошним завиванням. Коні внизу неспокійно переступали з ноги на ногу.
На горищі Тимофій знову прокинувся від різкого, надривного кашлю, що розірвав тишу. Він був нагорі за лічені секунди.
Аліна сиділа на ліжку, важко дихаючи. Її знову била дрібна лихоманка, одна рука була судомно притиснута до грудей, поки черговий напад кашлю роздирав горло. Обличчя розчервонілося, а в очах стояли сльози. Вона виглядала як людина, що відчайдушно бореться за кожен ковток повітря.
— Гей, — м’яко сказав Тимофій, — ти ж уся гориш.
— Зі мною… все буде добре, — хрипко видавила вона пересохлими губами.
— Ні, не буде.
Він опустився поруч, тримаючи в руках старий металевий термос і чисту тканину.
— Тобі не треба… нічого казати, — перебив він її спробу заперечити і вклав термос у її тремтячі руки. — Просто пий.
Напій був гарячим і мав різкий трав’яний запах. Не надто приємний на смак, але він миттєво зігрівав зсередини. Аліна слухняно зробила кілька ковтків, не маючи сил сперечатися.
— Що це? — прошепотіла вона.
— Відвар із соснової хвої та м’яти. Добре збиває температуру, — він злегка скривився у співчутливій усмішці.
— На смак, як цілий ліс.
Тимофій тихо гмикнув:
— Бо це він і є.
Він змочив тканину в прохолодній воді з таза і обережно приклав до її розпаленого чола. Спочатку вона здригнулася від холоду, але його дотики були настільки обережними, майже благоговійними, що вона розслабилася. Аліна відкинулася на подушку, прикривши очі.
— Дякую. За все це.
— Ти захворіла. Не міг же я просто сидіти і дивитися.
Вони помовчали. Вітер продовжував лютувати, але тут, під дахом стайні, утворився якийсь особливий кокон тепла і чогось невисловленого.
— Ти коли-небудь хворів отак сильно? — раптом запитала вона, не розплющуючи очей.
Тимофій опустив погляд на свої великі, мозолясті руки.
— Раз чи два. Коли був молодшим.
Вона повільно повернула до нього голову.
— Ти був один?
Пауза.
— Так, — зізнався він. — Майже завжди.
Аліна ледь помітно кивнула.
— Я теж.
Він глянув на неї. Вона розплющила очі — через жар вони здавалися скляними, але погляд був пронизливим, сповненим такої вразливості, якої він ще ніколи не бачив.
— Я була в системі інтернатів із п’яти років, — почала вона низьким голосом. — Мене перекидали з одного місця в інше, як посилку, яку ніхто не хотів забирати.
Тимофій не сказав ні слова. Він просто слухав.
— Я звикла спати у взутті. Просто на випадок, якщо нас посеред ночі вирішать кудись перевезти. Я навчилася ховати шматки хліба під матрацом, бо в деяких закладах їжу видавали як нагороду, а її відсутність була покаранням. А школа… школа була просто перервою між спробами вижити.
Слова лилися повільно, але без вагань. Ніби вона роками тримала цю дамбу закритою, і тепер її прорвало.
— Але там була одна жінка. Ніна Василівна, бібліотекарка. Вона дозволяла мені сидіти в теплі серед книжок після уроків. Вона ніколи не ставила запитань. Ніколи не лізла в душу. Просто дозволяла мені бути. Думаю, своїми дрібними вчинками вона тоді врятувала мені життя.
Тимофій важко ковтнув, відчуваючи клубок у горлі.
— Схоже, вона була першою, хто по-справжньому тебе побачив.
— Так, — тихо відповіла Аліна. — Першою людиною, яка не дивилася на мене так, ніби я — суцільна проблема.
Між ними знову запала тиша. Але тепер вона не була важкою чи відстороненою. Це була тиша глибокого розуміння.
— Ти зовсім не схожа на людину, яка б дозволила такому минулому зламати себе, — сказав Тимофій.
Аліна слабко усміхнулася.
— У мене не було такої розкоші. Якби я дозволила йому зламати мене, я б просто не вижила.
— Ти зробила значно більше, ніж просто вижила.
В її очах заблищали сльози.
— І все ж, ось я тут. Тремчу від холоду на горищі стайні і п’ю воду з хвої.
Тимофій знову тихо засміявся. Вона кашлянула, морщачись від болю:
— Здається, я все ще звичайна людина.
— Ти завжди нею була, — його голос пролунав так тихо, що вона ледь почула.
Вона здивовано кліпнула. Тимофій підвівся, поправляючи ковдру на її плечах.
— Спробуй заснути.