Але навіть коли він це говорив, його рука з ліхтариком помітно тремтіла, видаючи справжній стан справ. Тор, на відміну від людей, був далеким від спокою.
Гарчання вівчарки ставало гучнішим, а гавкіт — несамовитим. Собака рвонув уперед із такою силою, що ледь не вирвав шкіряний повідець із Назарових рук. І раптом з глибини коридору пролунав різкий металевий брязкіт. Звук був таким чітким і неприродним у цій тиші, що молодший охоронець інстинктивно відсахнувся назад, а промінь його ліхтарика хаотично затанцював по стінах.
Тор знову кинувся в бік звуку, люто гавкаючи. Його кігті з гучним шкрябанням ковзали по паркету залу, поки він намагався вирватися. У натовпі пролунали крики. Волонтери та слухачі почали схоплюватися зі своїх місць, паніка стрімко охоплювала приміщення. Старший охоронець вихопив зброю, і його голос зірвався на крик:
— Що це в біса було?!
Серце Назара гупало в грудях так сильно, що відлунювало у вухах. Він напружив усі сили, щоб перекрити хаос:
— Відійдіть від дверей! — крикнув він, і його голос тремтів від суміші жаху та абсолютної впевненості. — Він ніколи не помиляється! Хтось наближається!
Але перш ніж хтось встиг зреагувати, металевий брязкіт пролунав знову. Цього разу гучніше. Ближче. Так, ніби те, що його видавало, неспішно, але цілеспрямовано рухалося до них. Повітря стало густим, наелектризованим якоюсь невидимою загрозою, яка хвилею розливалася по кімнаті. Яку б небезпеку не відчув Тор, це більше не було питанням «чи станеться щось». Тепер це було питанням «коли».
Металевий звук повторився. Ще різкіше, ще ближче. Він лунав як зловісний таймер десь у глибині темного коридору. Напруга в залі суду досягла апогею, вага невідомості тиснула на плечі кожного присутнього. Назар намотав повідець на кисть руки, до побіління стискаючи шкіру. Він теж це відчував. Хтось ішов сюди.
Старший охоронець зробив рішучий крок у коридор, тримаючи пістолет на рівні очей. Його напарник рушив слідом, тремтячими руками направляючи промінь ліхтарика вглиб. Світло вихоплювало лише порожні стіни та двері кабінетів, але Тор не вгамовувався.
— Ви щось бачите?! — гукнув суддя. Його звична владність остаточно випарувалася, поступившись місцем неприхованому страху.
— Поки що нічого, — відповів старший охоронець крізь зціплені зуби. По його обличчю стікав піт. Він говорив тихо, ніби боявся спровокувати те, що ховалося в темряві. — Але мені це дуже не подобається.
Він зробив ще один обережний крок. Глядачі в залі почали потроху задкувати до запасних виходів. Тривожна енергетика поширювалася кімнатою зі швидкістю лісової пожежі. Назар трохи прокрутив колеса візка вперед, не зводячи очей з Тора. Собака раптом замовк. Його вуха стояли сторчма, тіло завмерло, а погляд був прикутий до однієї точки в темряві.
— Тор узяв ціль, — прошепотів Назар, і по його спині побігли мурашки. — Я не знаю, що там, але воно вже тут.
І саме в цей момент, коли охоронець дійшов до середини коридору, тінь ворухнулася.
Це було швидко, ледь помітно, але цього вистачило, щоб молодший охоронець відсахнувся, ледь не впустивши ліхтарик.
— Там! — заволав він у паніці.
Старший охоронець миттєво завмер, навівши зброю на темряву.
Тор знову вибухнув гавкотом, кидаючись на повідець із такою люттю, що візок Назара трохи посунувся вперед.
— Назад! — закричав ветеран. — Забирайтеся звідти негайно!
Суддя почав несамовито бити молотком по столу, намагаючись відновити порядок, але цей звук потонув у хаосі. Люди зривалися з місць, крики змішалися зі звуками падаючих стільців.
І тоді з темряви коридору почувся новий звук. Важкий, розмірений крок.
Він не був квапливим. Той, хто йшов, не намагався сховатися чи втекти. Він рухався абсолютно спокійно. І він наближався.
Гарчання Тора перейшло у відвертий лютий оскал. Його ікла оголилися, а тіло рвалося вперед із нестримною силою. Груди Назара стисло від жаху. Той, хто був у коридорі, не просто йшов. Він хотів, щоб його побачили.
Кроки лунали дедалі гучніше, перерізаючи паніку в залі, наче ніж.
— Усім зберігати спокій! — кричав суддя, але його ніхто не слухав. Люди хапали свої сумки, куртки, телефони, ніби ці речі могли їх захистити.