Старший охоронець закляк у коридорі, тримаючи зброю на прицілі. Його напарник світив ліхтариком, промінь якого нервово стрибав по стінах, вихоплюючи лише порожнечу.
— Виходьте звідти! — знову крикнув Назар до охоронців. — Це пастка!
Але старший охоронець не ворухнувся. Він примружився, вдивляючись у темряву. І тоді тінь рушила знову. Цього разу це було чітко: повільно, цілеспрямовано.
— Там хтось є… — пробурмотів молодший охоронець побілілими губами. Світло на частку секунди вихопило високий, масивний силует, який одразу ж сховався назад у тінь. Але цього вистачило, щоб хвиля тваринного страху накрила залу.
— Покажіть себе! — гаркнув старший охоронець, і в його голосі зазвучав метал. — Вийдіть на світло, тримайте руки на видноті!
Але відповіддю йому була лише тиша. Густа, в’язка тиша, яка здавалася нескінченною. Тор гарчав так сильно, що на його морді виступила піна; він був готовий до стрибка.
І тоді це сталося. Постать зробила крок на світло. Повільно. Спокійно. Навіть занадто спокійно, щоб бути нормальною.
Це був високий чоловік. Його обличчя ховалося під глибоким каптуром темної тактичної куртки, а руки були спокійно сховані в кишені. Його рухи були вивіреними, а постава — напрочуд розслабленою, попри хаос, який він щойно спричинив. Він зупинився на самому краю світлової плями від ліхтарика і злегка схилив голову набік, ніби його щиро бавила ця сцена.
— Хто ви такий?! — вигукнув охоронець, не опускаючи пістолета.
Чоловік не відповів. Натомість він зробив ще один повільний крок уперед. З-під тіні каптура стала помітною ледь вловима, холодна усмішка.
Назару перехопило подих. Щось у цьому чоловікові було категорично неправильним. Не просто загрозливим, а фундаментально, моторошно неправильним.
Незнайомець повільно витягнув руки з кишень. Обидва охоронці миттєво напружилися.
— Розслабтеся, — промовив чоловік. Його голос був низьким, абсолютно спокійним і до дрижаків впевненим. — Я тут не для того, щоб комусь нашкодити.
Але те, як він це сказав, і те, як ці слова повисли в повітрі, зробило атмосферу в залі суду ще більш крижаною. Назар одразу зрозумів: цей чоловік бреше. І Тор знав це теж.
Зала суду поринула в приголомшену, мертву тишу. Чоловік стояв на самісінькій межі коридору, і його постать виглядала ще більш моторошною в нестабільному, тремтячому промені тактичного ліхтарика. Гарчання Тора тепер стало безперервним — це був низький, утробний звук, який, здавалося, змушував вібрувати саму підлогу.
Співробітники Служби судової охорони міцно стискали зброю, але навіть їхня професійна підготовка не могла приховати того факту, що їхні руки зрадницьки тремтіли. Серце Назара калатало в грудях, мов божевільне. Він не зводив очей з незнайомця. Постава цього чоловіка була надто спокійною, надто вивіреною — він стояв так, ніби живився цією панікою, ніби атмосфера страху була його природним середовищем.
— Зробіть крок уперед. Повільно, — наказав старший охоронець. Його голос дзвенів від напруги, перейнявши владні нотки, хоча крізь них усе одно пробивався липкий холодок страху.
Чоловік ледь помітно схилив голову. Його обличчя все ще ховалося в глибокій тіні каптура тактичної куртки. Він зробив ще один крок ближче, і його важкі черевики м’яко, але лунко стукнули по кахлях. Він рухався з тривожною самовпевненістю, кожен його жест був повільним і прорахованим, ніби він смакував кожну секунду тієї абсолютної уваги, яка зараз була прикута до нього.
Тор люто загавкав, рвонувши вперед із такою силою, що його кігті з гучним шкреботом ковзнули по паркету. Назар із усіх сил намагався втримати його. Долоні ветерана стали слизькими від поту, але він намертво вчепився у шкіряний повідець.
— Тор знає… — пробурмотів Назар собі під ніс, і його голос здригнувся. — Він відчуває це. Він знає, що щось не так.
Ці слова були сказані пошепки, але суддя, який сидів блідий як крейда, кинув на Назара короткий, сповнений жаху та розгубленості погляд.
Молодший охоронець зробив крок назустріч, тримаючи ліхтарик в одній руці, а іншу поклавши на розстебнуту кобуру.
— Громадянине! — крикнув він, і його голос дав петуха. — Назвіть себе! Негайно!
Чоловік нарешті підняв голову, і його обличчя частково виринуло з-під тіні каптура. Його очі були гострими, крижаними та пронизливими. Вони випромінювали таку інтенсивну, важку енергетику, що по спині Назара пробіг мороз.
— Я ж сказав, що я тут не для того, щоб комусь нашкодити, — повторив незнайомець, і його тон був настільки ж спокійним, наскільки й лякаюче порожнім.