Здавалося, з життям доньки пішло абсолютно все: радість, віра в людей, надія на майбутнє та сам сенс існування. Тільки старі фотографії залишалися тими тонкими ниточками, що пов’язували пані Олену з минулим, яке ніколи не повернути. Чергова річниця від дня трагічної загибелі Віри підкралася зовсім непомітно, принісши із собою осінню прохолоду.
Для Олени цей день завжди був особливим, наповненим тягучим болем і тихими спогадами. Щороку вона збиралася в дорогу і вирушала на центральний міський цвинтар у Полтаву, де спочивала її єдина кровинка. Дорога рейсовим автобусом до міста займала трохи більше години, але цей час для жінки ніколи не здавався довгим.
Усі її думки кружляли лише навколо доньки. Підійшовши до доглянутої, заквітчаної могили, пані Олена, як і завжди, тихо привіталася з Вірочкою, лагідно торкнувшись холодного каменю, ніби дитина стояла просто поруч. Але втримати гарячі сльози було неможливо: роки анітрохи не втамували біль, і з кожною осінню втрата відчувалася такою ж свіжою і болючою.
Побачивши знайоме, щире обличчя доньки на гранітному пам’ятнику, вона не змогла стримати ридань. Здавалося, що Вірочка дивилася на неї з тією ж життєрадісною усмішкою, зовсім не відаючи, що її юна історія обірветься так рано і так несправедливо. Олена важко опустилася на холодну дерев’яну лаву біля могили, кутаючись у теплу хустку, і знову поринула у вир своїх важких роздумів.
Спогади про те, яким щасливим могло б стати життя її дитини, які б у неї були гарні онуки, безжально шматували материнське серце. Вона так глибоко поринула в себе, що навіть не помітила, як почало сутеніти, а осінній вітер став пронизливо холодним. Схаменувшись, жінка поквапливо поглянула на старенький годинник.
Залишалося зовсім небагато часу до відправлення останнього приміського автобуса в її село. Поспішаючи алеями до автостанції, пані Олена раптом помітила молодого хлопця, який сидів просто на землі, тулячись до бетонного стовпа під ліхтарем. Його одяг був брудним, зношеним і явно не по сезону легким, а на ногах красувалися якісь старі, стоптані черевики.
Він кашляв так сильно і надривно, що здавалося, от-от задихнеться прямо тут, на холодній вулиці. Пройти повз і залишити живу людину в такому жахливому стані жінка просто не дозволила собі — її добре серце не зачерствіло навіть після власного горя. Вона тихо підійшла і, не погребувавши, поклала долоню на його чоло, миттєво відчувши палючий жар.
У хлопця явно була дуже висока температура, його всього трусило від лихоманки. Юнак, ледве перевівши подих, тихо назвався Богданом і зізнався, що хворіє вже цілий тиждень. Усе почалося зі звичайної застуди після ночівлі на вулиці, але з кожним днем ставало тільки гірше, хвороба опускалася в легені.
Грошей на ліки в нього, звісно ж, не було, та й ніхто з перехожих не пропонував допомоги. Люди, найімовірніше, приймали його за чергового волоцюгу, що втратив людську подобу через оковиту. Таких нещасних у нинішні складні часи на міських вокзалах вистачало.
Пані Олена, довго не роздумуючи, наказала йому чекати і рішуче попрямувала до найближчої цілодобової аптеки. Привітна фармацевт допомогла підібрати сильні сиропи та жарознижувальні препарати, а вже на зворотному шляху жінка забігла ще й до продуктового крамнички. Було абсолютно очевидно, що хлопець не лише серйозно хворий, а й виснажений тривалим голодом.
Коли вона повернулася, Богдан накинувся на свіжу здобу та кефір з таким відчаєм, немов не бачив їжі цілу вічність. Між нападами задушливого кашлю він щиро, зі сльозами на очах дякував їй, чудово розуміючи, що вона могла просто відвернутися і піти далі, як це робили десятки інших містян. А пані Олена, дивлячись на його змарніле, бліде обличчя, думала про своє.
Вона розуміла, що одних лише пігулок та сиропів тут буде замало — пневмонія на вулиці не лікується. Йому потрібне було справжнє тепло, гарячий суп і ретельний домашній догляд. Рішення прийшло до неї раптово, але в ту ж мить воно здалося жінці єдино правильним.
Вона бачила в очах цього хлопця щось значно більше, ніж просто людину, яка опинилася на самому дні життя. Можливо, йому просто фатально не пощастило, хтось жорстоко його обдурив, як доля свого часу обдурила і її саму. До того ж, втрачати в цьому порожньому світі їй вже давно було нічого.
Олена жила абсолютно сама у своїй хаті, і страх перед невідомістю чи осудом людей більше не мав над нею жодної влади. Тож вона, уважно подивившись на юнака, прямо запропонувала йому поїхати з нею в село. Там, у теплій хаті з піччю, вона змогла б подбати про нього і поставити на ноги.
Богдан, щиро здивований і навіть спантеличений такою несподіваною пропозицією, недовірливо запитав:
— А ви… ви зовсім не боїтеся кликати незнайомця з вулиці до себе додому?
Жінка лише гірко усміхнулася, поправляючи хустку:
— Мені, синку, в цьому житті вже давно нічого боятися. Найстрашніше зі мною вже сталося.