На диво, молодий чоловік не став сперечатися чи шукати відмовок і, врешті-решт, із вдячністю прийняв цю рятівну допомогу.
Щойно вони вийшли з рейсового автобуса на своїй зупинці, прямо перед ними, немов за велінням долі, зупинився дядько Василь. Це був їхній сільський сусід, який саме правив стареньким возом, наповненим доверху свіжим, запашним сіном. Чоловік приязно підняв кашкета і, впізнавши Олену, одразу ж гукнув:
— Олено! А сідайте-но, підвезу, чого вам пішки ноги бити!
Не довго думаючи, пані Олена та знесилений Богдан видерлися на самісінький вершечок копиці, потонувши в м’яких, запашних стеблах щойно скошеної трави. Старенька конячка неквапливо потягнула воза ґрунтовою сільською дорогою, здіймаючи легку куряву. А місцеві жителі, визираючи з-за своїх парканів та хвірток, із неприхованим інтересом спостерігали за цією незвичною картиною.
Дехто з найближчих сусідок навіть тихенько хихикав, прикриваючи рота рукою та перешіптуючись між собою:
— Ви тільки подивіться, що наша Олена втнула! Собі молодого приймака з міста притягла, бач, як по-панськи їдуть.
Дядько Василь ці плітки теж чув, але лише по-доброму усміхався у вуса. Він тихенько погейкував на кобилу, щиро насолоджуючись такою несподіваною компанією на своєму возі.
Перший тиждень у теплій хаті новий постоялець практично не підводився з ліжка. Богдан виявився досить високим хлопцем і заледве поміщався на старенькому залізному ліжку пані Олени, кумедно просовуючи ноги крізь металеві прути бильця. Жінка дбала про нього з такою ж ніжністю та самовіддачею, як дбала б про власного сина. Вона не лише давала йому сиропи та пігулки з міської аптеки, а й заварювала давні цілющі відвари з чебрецю, липи та малини.
Цих народних рецептів її колись навчила ще покійна бабуся. Коли температура у хлопця нарешті стабілізувалася і перестала стрибати, вони почали робити гарячі інгаляції над вареною картоплею, щоб добре прогріти застуджені легені. Поступово, завдяки такому турботному догляду, Богдан почав одужувати. З кожним новим днем він ставав усе більше схожим на нормальну, здорову людину, а його запалі щоки нарешті вкрилися природним рум’янцем.
Проте в перші дні хвороби пані Олена кілька ночей поспіль взагалі не відходила від його постелі, тривожно прислухаючись до важкого дихання. Хлопець часто перебував у напівсвідомому стані, і через сильну лихоманку в нього починалося марення. З уривків його безладних, гарячкових фраз жінці вдалося вловити лише те, що його хтось жорстоко підставив, а документів у нього немає вже дуже тривалий час.
Коли ж здоров’я юнака помітно покращилося, і він зміг самостійно сидіти за столом, Богдан важко зітхнув. Він розумів, що більше не може мовчати, і зважився на максимально відверту розмову. Хлопець тихо розповів, що виріс у державному дитячому будинку і ніколи в житті не бачив своїх біологічних батьків.
А ще він зізнався, що відбував покарання у виправній колонії і зовсім нещодавно вийшов на волю. Промовляти ці слова вголос було надзвичайно важко, хлопець боявся осуду. Але Богдан просто не міг і не хотів приховувати гірку правду від жінки, яка витягла його з того світу і проявила стільки непідробної доброти.
На його превеликий подив, пані Олену це зізнання анітрохи не вразило і тим паче не налякало. Вона давно, спираючись на свій життєвий досвід, усвідомила: кожна людина може оступитися і зробити помилку, але це не робить її остаточно зіпсованою чи пропащою. Її материнська інтуїція безпомилково підказувала, що Богдан зовсім не був якимось закоренілим лиходієм чи небезпечним злочинцем.
Олена не збиралася влаштовувати йому допитів, порпатися в його минулому чи ставити зайві запитання. І вже точно вона не мала наміру виганяти його зі своєї хати назад на вулицю. У її зраненому серці ще залишалося багато нерозтраченої любові та співчуття, а завдяки присутності Богдана мертва тиша в будинку зникла. Тепер у неї знову з’явився сенс прокидатися вранці — їй було про кого дбати.
Але дуже скоро всюдисущі сільські сусідки почали помічати, що Олена стала купувати в місцевій крамниці значно більше продуктів: то хліба зайвину візьме, то крупи, то м’яса. Жінки біля магазину миттю поцікавилися, хто ж це в неї такий оселився. Олена, не бачачи жодного сенсу щось вигадувати чи приховувати, чесно зізналася, що дала прихисток безхатьку з міста.