Вечірня лекційна аудиторія Столичного університету точних наук гула на тій специфічній частоті нервової напруги, яка зазвичай передує надскладному фінальному іспиту. За високими вікнами шумів вечірній осінній Київ, по склу стікали холодні краплі дощу, розмиваючи вогні нічного міста. Професорка Аліна Романова стояла біля дошки, і її витончений силует чітко виділявся на тлі запиленого темно-зеленого полотна. З граційністю, що межувала з відвертою театральністю, вона вивела крейдою останній символ рівняння. Воно ніби спіраллю розгорталося по всій площині дошки, нескінченно складне та лякаюче.
Вона зробила крок назад, повільно й показово струшуючи крейдяний пил зі своїх ідеально доглянутих рук. У куточках її губ заграла ледь помітна, зверхня посмішка.
— Той, хто зможе розв’язати це рівняння, — голосно оголосила вона, і в її сміху прозвучали відверто глузливі нотки, — отримає мою згоду на шлюб прямо тут і зараз.
Аудиторією прокотилася хвиля нервового сміху. Студенти перезиралися, не до кінця розуміючи, чи це був такий специфічний жарт, чи своєрідний тест на стресостійкість. Біля заднього виходу з аудиторії раптом зупинився Ілля Величко, університетський прибиральник. Його швабра завмерла над старим лінолеумом, а погляд намертво прикипів до дошки. Його тягнуло до тих формул із непереборною гравітаційною силою, якій він просто не міг опиратися.
— Тензор Рімана, компактна форма, — прошепотів він ледь чутно.
Слова зірвалися з його губ швидше, ніж він встиг їх зупинити. Професорка Романова різко обернулася, її очі звузилися від невдоволення.
— Що ви щойно сказали? — її голос крижаним протянгом пройшовся по рядах.
Руки Іллі злегка тремтіли там, де вони міцно стискали дерев’яний держак швабри.
— Я думаю, що зможу це розв’язати.
Професорка Аліна Романова зовсім не звикла до того, щоб їй кидали виклик. Тим паче, коли це робив хтось із технічного персоналу. Здавалося, вона була запрограмована на інтелектуальну вищість із першого подиху. Її батько, академік Марко Романов, був справжнім титаном теоретичної фізики, чиє ім’я у європейських наукових колах було синонімом квантової механіки. Її мати, докторка наук Софія Романова, свого часу наблизилася до розв’язання однієї з “Задач тисячоліття”, перш ніж покинути науку і закритися в їхньому розкішному маєтку під Конча-Заспою, щоб повністю присвятити себе освіті доньки.
Виховання Аліни кардинально відрізнялося від дитинства звичайних київських дітей. Поки іншим читали казки про Котигорошка, її заколисували математичними доказами. Замість ляльок у неї були геометричні головоломки, а ігрові майданчики їй замінили логічні завдання.
За обіднім столом у будинку Романових постійно збиралися лауреати міжнародних премій та видатні вчені, і від маленької Аліни вимагали підтримувати з ними інтелектуальну бесіду на рівних. У дванадцять років вона вже слухала університетські лекції, а в шістнадцять — її ім’я красувалося в рецензованому науковому журналі.
Здобуття докторського ступеня у провідному університеті Великої Британії у двадцять три роки не стало для родини тріумфом; це вважалося просто виконанням базового плану. Коли Столичний університет запропонував їй посаду професорки у двадцять вісім, зробивши її наймолодшою викладачкою в історії закладу, вона сприйняла це не як честь, а як неминучу долю. Тепер, у свої тридцять, вона правила своїм академічним королівством із владною грацією, захищена бронею з дорогого брендового одягу та бездоганних рекомендацій.
Її кабінет нагадував храм власних досягнень: стіни були завішані дипломами в дорогих рамах, нагородами та фотографіями з математичною елітою. Але там не було жодної речі, яка б натякала на особисте життя. Вона приїжджала щоранку о пів на сьому, свідомо розраховуючи час так, щоб не перетинатися з ранковою зміною прибиральників. Спостереження за тим, як хтось миє підлогу чи витирає пил, викликало в ній тупий, ниючий дискомфорт, який вона відмовлялася аналізувати. Для неї уникання зорового контакту з обслуговуючим персоналом було способом підтримання природного порядку речей — звичкою, прищепленою батьками, які вважали фізичну працю ознакою інтелектуальної поразки.
Проте її ідеальний п’єдестал почав хитатися. Минуло вже два роки від часу її останньої серйозної публікації. Університетське керівництво ставало нетерплячим, а молодші, більш голодні до відкриттів уми вже дихали їй у потилицю. У викладацькій кімнаті почали ширитися отруйні плітки про те, що вона вигоріла занадто рано.
Її потрібна була перемога. Щось грандіозне, що назавжди закріпило б її статус на вершині академічної ієрархії.
Історія ж Іллі Величка рухалася зовсім іншою траєкторією. Його мати, Олена, працювала звичайною вчителькою української мови та літератури в одній із київських шкіл. Саме вона першою помітила, як її чотирирічний син складає дерев’яні кубики у неймовірно складні геометричні патерни.
У шість років він уже лускав алгебраїчні задачі, як насіння. У десять — сидів на парах із вищої математики в Національному університеті разом зі студентами. Коли ж у шістнадцять років він виграв повний грант на навчання для особливо обдарованих дітей у Кембриджі, його мати плакала від абсолютного щастя. Вона тихо повторювала, що кожна її додаткова зміна в школі, кожне репетиторство до пізньої ночі і всі роки економії були того варті.