У Британії Ілля розквітнув, наче рослина, яку нарешті винесли на сонце. Його робота над нелінійними диференціальними рівняннями привернула увагу всього світу. У дев’ятнадцять років він зробив неможливе: став наймолодшим лауреатом престижної Філдсівської премії.
Світ відкрив йому свої обійми. Технологічні гіганти розмахували чеками з сімома нулями; найкращі університети світу змагалися за те, щоб він працював у них. Його майбутнє виглядало як нескінченна висхідна крива, що мала лише позитивні значення.
А потім пролунав телефонний дзвінок, який стер цей графік назавжди. Його мати знепритомніла прямо під час уроку. Діагноз прозвучав як вирок: рідкісний, агресивний рак, що вражав нервову систему.
Надія була, але вона знаходилася далеко і коштувала нечуваних грошей. Спеціалізована клініка у Швейцарії пропонувала експериментальне лікування, проте сума була астрономічною: 200 тисяч євро лише за стартовий курс, без жодних гарантій і страхового покриття. Ілля не вагався жодної секунди.
Він покинув Кембридж за одну ніч. Він терміново розпродав усе своє майно, за безцінь збув материну квартиру на Борщагівці, вліз у жахливі борги до мікрофінансових організацій під шалені відсотки і повністю стер своє ім’я з академічного світу. Він працював на трьох роботах у Києві, спав по три години на добу і безпорадно дивився, як найсильніша жінка, яку він знав, згасає на очах. Вона померла через шість місяців у звичайній міській лікарні, стискаючи його руку. Крізь туман від знеболювальних вона постійно просила вибачення за те, що зруйнувала його блискуче життя.
Горе не просто зламало його — воно випалило його зсередини, залишивши порожнечу. Того ж вечора за корпусом лікарні він спалив усі свої наукові записи. Видалив усі контакти з академічного світу. А свою медаль просто жбурнув у сміттєвий бак. Математичний геній Ілля Величко перестав існувати.
На його місці залишився лише привид, який брався за будь-яку чорнову роботу. Через п’ять років він штовхав візок із відрами коридорами Столичного університету — того самого закладу, який колись благав його приєднатися до їхньої кафедри. І все ж цифри ніколи не відпускали його остаточно. Щоночі, коли студенти розходилися по гуртожитках, він стояв перед формулами на дошках, розв’язував їх у голові, а потім мовчки стирав вологою ганчіркою.
Це був його таємний ритуал. Єдиний спосіб доторкнутися до життя, яке він залишив, не повертаючись до нього повністю. На кафедрі математики ніхто навіть не підозрював, що їхні підлоги миє справжній геній.
Через три дні після того першого випадку в лекційній залі, напруга сягнула апогею. Це сталося під час заняття Аліни Романової з вищого математичного аналізу.
Вона саме пояснювала надзвичайно складне доведення, коли Ілля тихо зайшов в аудиторію, щоб забрати сміття. Вона зупинилася на півслові, її щелепа помітно напружилася від роздратування через таке вторгнення.
— Ви не могли б зайти пізніше? Ми тут узагалі-то займаємося важливими речами.
Її тон недвозначно натякав: усе, що він робить, є абсолютно нікчемним порівняно з її лекцією. Ілля винувато кивнув і розвернувся, щоб піти. Але коли він робив крок до дверей, його погляд мимохіть зачепився за формули на дошці. Вона припустилася тонкої, але критичної помилки у своїх виведеннях.
Ця помилка робила недійсним усе, що було написано далі. Роки пригнічених інстинктів взяли гору над обережністю. Навіть не замислюючись, він тихо промовив:
— У третьому рядку має бути мінус.
В аудиторії запанувала мертва тиша. Двадцять дві голови одночасно повернулися, щоб подивитися на прибиральника, який щойно виправив їхню геніальну професорку. Тиша натягнулася в повітрі, як гітарна струна перед тим, як луснути.
Обличчя Аліни спалахнуло червоним. Колір пішов від шиї і швидко залив її ідеально нафарбовані вилиці.
— Перепрошую, що ви сказали?
У її голосі з’явилися такі небезпечні, металеві нотки, що кілька студентів інстинктивно втиснулися в парти. Ілля миттєво зрозумів свою помилку, відчувши нищівну вагу десятків поглядів на своїх плечах.
— Нічого, пані професорко. Пробачте. Я зайду пізніше.
Він міцніше перехопив ручку свого візка, готуючись до втечі. Але студент на першій парті, Максим Ткачук, уже швидко перевіряв розрахунки на своєму ноутбуці.
— Професорко Романова, — невпевнено озвався Максим, — а він… він насправді має рацію. У третьому рядку дійсно помилка зі знаком.
Приниження накрило Аліну з головою — миттєве і пекуче, ніби кислота на шкіру. Її рука ледь помітно затремтіла, коли вона повернулася до дошки. Вона перевірила рівняння. Вона виправила знак. І не сказала жодного слова. Тиша в кімнаті скисла, перетворившись на густий, задушливий сором, який студенти відчували замість неї.
Вона повільно повернулася до Іллі з посмішкою, яка зовсім не торкнулася її очей. Це була посмішка хижака.
— Оскільки ви, здається, так добре знаєтеся на вищій математиці, можливо, ви захочете розв’язати те моє рівняння до вечора понеділка? Зрештою, моя пропозиція залишається в силі. Розв’яжете його — і я вийду за вас заміж.
Знущання в її голосі було настільки гострим, що ним можна було різати скло. Кілька студентів незручно засміялися, і цей звук луною відбився у напруженій аудиторії. Інші ж просто відвели погляди, збентежені відвертою жорстокістю своєї викладачки.
Пальці Іллі стиснули ручку візка так сильно, що кісточки побіліли. Вперше за п’ять довгих років він відчув, як у грудях ворухнувся старий, давно забутий вогонь. І спалахнув він не заради обіцянки шлюбу з цією холодною, зарозумілою жінкою. Він горів заради шансу знову стати собою, хоча б на одну коротку мить.
Математик, якого він поховав разом із матір’ю, відчайдушно дерся на поверхню.
— Добре, — сказав він тихо, але його голос звучав абсолютно рівно, незважаючи на внутрішній землетрус. — Дайте мені один тиждень.