Він зробив крок ближче, порушуючи залишки дистанції.
— Ти неймовірно красива, коли зосереджено думаєш. Ти знала про це? У тебе з’являється ця кумедна маленька зморшка між бровами. І ти легенько прикушуєш нижню губу. А коли ти нарешті бачиш розв’язок, твоє обличчя буквально світиться зсередини.
Вона вже відверто плакала, сміючись крізь сльози і зовсім не турбуючись про те, що туш зараз потече по щоках.
— Ілля Величко. Ти хочеш сказати, що свідомо розтягнув усю цю драму тільки тому, що… тому що бачив, як я в тебе закохуюся?
— Так. З того самого першого вечора. Коли ти кинула мені виклик із такою самовпевненою жорстокістю, я побачив крізь неї твій дитячий страх. Ти до жаху боялася, що хтось побачить, яка ти вразлива. Що в тебе є сумніви. Що ти не ідеальна машина для доведення теорем.
Він підніс їхні з’єднані руки до обличчя і ніжно поцілував її пальці.
— Я впізнав цей страх, бо сам ховався за ним усі ці роки. Просто з іншого боку барикад.
Він тепло усміхнувся:
— Ми з тобою та ще парочка, правда? Професорка, яка боїться бути просто людиною. І людина, яка боїться бути професором.
Міжнародний математичний конгрес, що проходив наступного місяця у гранд-холі елітного столичного готелю «Київський Ренесанс», став головною подією року в науковому світі. Величезна бальна зала була вщент заповнена вісьмома сотнями найсвітліших умів Європи та світу. Аліна та Ілля стояли за трибуною разом, презентуючи своє спільне відкриття перед аудиторією, серед якої були лауреати найпрестижніших премій та представники провідних університетів.
Ілля був одягнений у простий, але ідеально скроєний чорний костюм, який Аліна допомогла йому обрати після того, як він навідріз відмовився від будь-чого пафосного. «Я не намагаюся нікого вразити одягом», — сказав він тоді. Аліна ж обрала елегантне, стримане вбрання, що кардинально відрізнялося від її звичного агресивного стилю «жінки-вамп» від науки.
Вони по черзі пояснювали різні частини свого доведення, і їхній стиль презентації ідеально доповнював одне одного. Там, де Ілля робив інтуїтивні, геніальні стрибки думки, Аліна забезпечувала бездоганне логічне обґрунтування. Вони нагадували двох танцюристів, які нарешті знайшли свого ідеального партнера: кожен рух був синхронізованим і граційним.
Коли вони закінчили, зал вибухнув тривалими, щирими оваціями. Під час сесії запитань професор Шнайдер із Мюнхена поцікавився їхньою незвичайною співпрацею:
— Пані Романова, пане Величко. Ваш бекграунд, м’яко кажучи, максимально різний. Як вам вдалося знайти спільну мову?
Аліна першою взяла мікрофон.
— Я засвоїла один важливий урок: справжня геніальність має багато форм і часто ховається в найбільш несподіваних місцях. Мої власні упередження та снобізм ледь не коштували мені можливості попрацювати з одним із найвидатніших математичних умів нашого покоління. Але що ще важливіше — вони ледь не позбавили мене шансу пізнати надзвичайно глибоку і світлу людину.
Ілля додав, схилившись до мікрофона:
— А я зрозумів, що переховування від світу зовсім не захищає від болю; воно лише гарантує, що ти зустрінеш цей біль у повній самотності. Професорка Романова не просто стала моїм співавтором. Вона допомогла мені знайти шлях назад, до самого себе.
Після презентації вони стояли у просторому фойє конференц-центру, спостерігаючи крізь панорамні вікна, як вечірній Київ потопає у вогнях. Почав падати густий, пухнастий сніг, вкриваючи дахи машин і схили Дніпра білою ковдрою.
— Це було не так уже й страшно, — сказав Ілля з ледь помітною усмішкою.
— Ти був просто неймовірний, — відповіла Аліна і швидко виправила сама себе: — Твоя частина презентації, я маю на увазі. Вона була неймовірною.
Він повернувся до неї, обережно взявши обидві її руки у свої.
— Аліно. Тієї ночі… Коли ти сказала, що вийдеш заміж за будь-кого, хто розв’яже те рівняння. Це був жарт. Жорстокий жарт, народжений із твоєї власної невпевненості. Я це чудово знаю.
Він зробив коротку паузу, дивлячись у її великі очі.
— Але десь на цьому шляху, працюючи з тобою, пізнаючи ту справжню, живу дівчину, яка ховається під залізними обладунками, я почав замислюватися: а що, якби це не було жартом?
У неї перехопило подих.
— Ілле… Я була такою жахливою з тобою. Я уособлювала все найгірше, що є в академічному елітизмі: звичку судити людей за їхніми посадами, а не за їхніми вчинками.
Він м’яко похитав головою:
— Ти була просто людиною, яку сформувало її середовище. Але ти змінилася. Ти побачила мене. По-справжньому побачила. Саме тоді, коли я сам забув, як дивитися на себе в дзеркало. А потім ти допомогла мені згадати, ким я можу бути. Не тим хлопцем із минулого, а тим, ким я можу стати завтра.
Вона зробила крок ближче, так близько, що відчула тепло його дихання.
— То що саме ти хочеш цим сказати?
Він усміхнувся так щиро, що зморшки в куточках його очей розгладилися.
— Я хочу сказати, що те рівняння було найскладнішою задачею, яку я розв’язував за останні п’ять років. Але щоб до кінця зрозуміти, що саме я до тебе відчуваю… на це може піти все життя. Хороша новина полягає в тому, що математики — напрочуд терплячі люди.
Вона розсміялася — дзвінко, легко і щиро. Цей сміх не мав нічого спільного з тим холодним знущанням, яке вона використовувала як зброю стільки років.
— Добре, що в нас тепер обох є безстрокові контракти з університетом.
Він притягнув її до себе, і там, у розкішному фойє готелю «Київський Ренесанс», за кілька метрів від найвидатніших умів сучасності, Ілля Величко поцілував Аліну Романову. Це був не той шлюб, який вона глузливо обіцяла, але це був прекрасний початок. Рівняння, яке звело їх разом, тепер було опубліковане і визнане світом.
Але доведення їхнього зв’язку не потребувало жодного експертного рецензування. Воно було записане в тому, як вони дивилися одне на одного, у тому просторі, який вони створювали для мрій одне одного, і в розумінні того, що справжнє партнерство означає здатність бачити душу людини крізь усі соціальні статуси.
Минуло шість місяців. Університет влаштував урочисту церемонію офіційного привітання доктора Іллі Величка у складі професорсько-викладацького складу. Він прийняв посаду провідного дослідника зі своєю незвичайною умовою, яка залишилася в силі: він продовжував виконувати обов’язки прибиральника рівно одну годину щодня.
— Це тримає мене на землі, — пояснив він тоді спантеличеному декану. — Це нагадує мені, що кожна людина в цій будівлі, незалежно від того, яку роботу вона виконує, заробляє на хліб чесною працею і заслуговує на безумовну повагу.