Роман Тарасович, усвідомивши глибоку мудрість цих слів, не лише погодився, але й запровадив нові правила для всього університету. Технічний персонал нарешті отримав підвищення зарплат, доступ до безкоштовних освітніх курсів та право голосу на загальних зборах профспілки.
Церемонія проходила в тій самій Великій фізичній аудиторії, де Ілля колись розв’язав неможливе рівняння. Тільки цього разу він стояв за трибуною у статусі поважного науковця, а Аліна гордо стояла поруч. За вікнами цвіли київські каштани, наповнюючи аудиторію теплим травневим повітрям. У залі сиділи не лише викладачі та студенти, але й уся зміна університетських прибиральників — Ілля наполіг, щоб для них виділили весь перший ряд.
Його промова була короткою, але надзвичайно потужною.
— Рік тому я стояв у цій самій кімнаті і розв’язав задачу на дошці. Але справжня проблема, яка потребувала вирішення, була зовсім не математичною. Вона була людською. Вона стосувалася того, як ми дивимося одне на одного. Як ми оцінюємо людей. І як ми часто пропускаємо щось надзвичайне у звичайному, бо занадто зайняті тим, щоб дивитися на інших зверху вниз, замість того, щоб дивитися їм прямо у вічі.
Він подивився на Аліну, яка щосили намагалася не розплакатися.
— Професорка Романова кинула мені виклик неможливим рівнянням. Але натомість вона дала мені дещо набагато цінніше за будь-яке математичне доведення. Вона дала мені сміливість знову стати самим собою. А потім подарувала дещо ще дорожче: розуміння того, що бути просто собою — цього вже цілком достатньо.
Аудиторія вибухнула оплесками, але Ілля знову підняв руку, просячи тиші.
— Є ще одна річ. Професорко Романова. Рік тому ви дали обіцянку. Так, це був жарт. Але обіцянка є обіцянка.
Він несподівано опустився на одне коліно, дістаючи з кишені просту срібну каблучку з маленьким діамантом, який зловив сонячний промінь і спалахнув, мов крихітна зірка.
— Я розв’язав ваше рівняння. Обидва варіанти, якщо бути точним. Тож, Аліно Марківно, вийдете за мене заміж? Не через дурне парі чи жарт, а тому, що ви стали головною константою в кожному рівнянні мого життя.
Зала завмерла. Аліна стояла незрушно кілька секунд, а потім розсміялася — тепло, ніжно і сповнена абсолютного щастя.
— Так, — сказала вона, тягнучи його за руку, щоб він підвівся. — Так. Але в мене теж є умова. Ти маєш навчити мене тому другому розв’язку. Ми ж тепер рівні, пам’ятаєш?
Коли їхні губи зустрілися, аудиторія вибухнула такими оваціями, які, здавалося, було чути аж на Хрещатику. Професор Гавриленко, спостерігаючи за цим зі свого місця, нахилився до колеги.
— Знаєш, за сорок років викладання я ще ніколи не бачив, щоб математика так об’єднувала людей.
Його колега усміхнувся і кивнув:
— Можливо, це тому, що вони насправді шукали не “ікс”. Вони шукали “ігрек”. Те, заради чого ми взагалі все це робимо. Те, чому все це має значення. Бо геніальність без людяності — це дійсно просто холодне світло.
Надворі буяла столична весна. Колишній прибиральник, який став видатним професором, і колишня “крижана королева”, яка навчилася бути живою людиною, йшли коридором тримаючись за руки. Вони крокували у майбутнє, яке, подібно до найкращих математичних рівнянь, було бездоганно елегантним у своїй простоті та абсолютно нескінченним у своєму потенціалі.