Іван важко ковтнув. Це було не просто «дивно». Це була смертельна небезпека. Ким би не був цей «шукач», він явно йшов по гарячих слідах.
Тепер перед Іваном постав найскладніший вибір у його житті. Він міг просто зараз підвестися, сісти у свою фуру і поїхати геть, зробивши вигляд, що це не його проблеми. Або ж вчинити так, як підказувала совість, навіть якщо це означало поставити під прямий удар власне життя. Він міцно стиснув щелепи. Один раз він вже витягнув цю дівчину з того світу, і тепер не збирався віддавати її на поталу.
Він сидів нерухомо, слухаючи, як пульс гупає у скронях. За вікнами завивав вітер, але справжня буря зараз вирувала всередині нього. Чоловік у пальті пішов, але Іван не був наївним юнаком. Такі люди не здаються. Вони влаштовують засідки. Вони чекають. А потім б’ють без промаху.
Іван подивився на Анастасію. Її щоки вже почали повільно рожевіти — тепло закладу робило свою справу. Їй все ще потрібна була медична допомога, але тепер стало абсолютно ясно: лікарня — це останнє місце, куди її можна везти. Там її знайдуть за півгодини. Від кого її рятувати? Відповідь була очевидною: від того самого Сергія Коваленка.
Оксана підійшла до їхнього столика, поставила перед Іваном велике горнятко гарячої кави і кинула на нього дуже уважний, пронизливий погляд.
— Ти надто довго дивився на двері, хлопче. Щось не так? — тихо запитала вона.
— Просто втомився після важкого рейсу, — швидко збрехав Іван, ховаючи очі за горнятком.
Оксана, схоже, не повірила жодному слову, але допитуватися не стала.
— Заметіль ніби трохи вщухає. Можеш спробувати свій мобільний ще раз за кілька хвилин, — кинула вона і повернулася за стійку.
Іван дістав смартфон і стиснув його в руці. Треба було дзвонити в поліцію. Але як тільки він назве ім’я Анастасії, спрацює система. Коваленко мав своїх людей скрізь: у погонах, у кабінетах, у судах. Він вирахує їхню геолокацію миттєво. Іван знав цю гнилу систему краще за багатьох.
Десять років тому він не був звичайним далекобійником. Тоді він був просто амбітним хлопцем з Полтави, який відчайдушно намагався звести кінці з кінцями. Він брався за будь-яку роботу: перевозив “сірі” вантажі, доставляв закриті посилки через області, отримуючи за це легкі, але брудні гроші. І лише згодом дізнався, що кінцевим бенефіціаром його рейсів був саме Сергій Коваленко.
Тоді Іван ще наївно вірив, що можна просто “робити свою справу” і ні в що не втручатися. Аж поки однієї ночі, приїхавши на склад в Одесі, він не став свідком того, як вирішуються справи у цьому бізнесі. Замість товару він побачив чоловіка, міцно прив’язаного до стільця. Той тремтів від жаху, благаючи про пощаду, а над ним височів Коваленко — абсолютно спокійний, холодний, розсудливий. Він тихим, монотонним голосом пояснював полоненому ціну його помилки, і в цьому льодяному спокої було більше жаху, ніж у будь-яких криках чи погрозах.
Іван тоді завмер у тіні контейнерів, ледь дихаючи. Він зрозумів головне: з цими людьми неможливо домовитися. У їхньому світі немає правил, окрім одного — виживає той, хто не залишає свідків. Тієї ж ночі він кинув усе, сів у свою першу вантажівку і поїхав світ за очі. Десять років він майстерно ховався в кабінах різних фур, змінював маршрути, жив тихо. Але тепер донька цього монстра лежала поруч із ним, повертаючи його в той самий жах, від якого він ледь врятувався.
Раптом Анастасія тихо застогнала і розплющила очі. Іван миттєво схилився до неї. Її зелені очі були сповнені панічного страху і абсолютної дезорієнтації, але вони були живі. Секунду вона вдивлялася в обличчя Івана, а потім різко спробувала підвестися, але знесилене тіло відмовилося слухатися.
— Де я?! — прохрипіла вона здавленим, зірваним шепотом.
— Тихіше, заспокойся, не роби різких рухів, — м’яко зупинив її Іван, піднявши руки в примирливому жесті. — Ти в безпеці. Я знайшов тебе на дорозі в снігу і привіз сюди, у кафе.
Її погляд гарячково забігав по залі: порожні столики, вимкнений телевізор у кутку, вікно з написом «Відкрито 24 години». А потім вона подивилася на вхідні двері і раптом інстинктивно втиснулася в спинку дивана, наче загнане звірятко.
— Хто ти такий? — запитала вона, і її голос зрадницьки затремтів.
— Мене звати Іван. Я далекобійник, — спокійно відповів він. — Знайшов твої документи. Ти від когось тікаєш? Ти бачила когось іще на дорозі?
Вона різко перебила його, її очі розширилися від жаху:
— Ти його бачив? Чоловіка… у чорному пальті?
Іван завагався на долю секунди, але брехати не було сенсу. Вона знала, що по її душу прийшли.
— Бачив. Він щойно виходив звідси. Хто він такий? — обережно, але твердо запитав чоловік.
Губи Анастасії затремтіли, здавалося, вона ось-ось розплачеться від безвиході. Але, зробивши глибокий, судомний вдих, вона ледь чутно видавила:
— Це людина мого батька… Це він його послав за мною.
Серце Івана впало кудись у район шлунка. Пазл остаточно склався. Вона не просто заблукала чи стала жертвою пограбування. Вона свідомо тікала від власного батька — Сергія Коваленка.
Він важко видихнув і провів шорсткою долонею по втомленому обличчю.
— Можеш не розповідати мені всі деталі просто зараз, — сказав він нарешті. — Але мені потрібно знати лише одне.
Іван нахилився ближче, його голос став дуже тихим, майже пошепки, але надзвичайно серйозним:
— Твоєму життю загрожує реальна небезпека?
Анастасія подивилася йому просто в очі, і в її погляді Іван побачив такий глибинний, первісний страх, який неможливо зіграти. Вона помовчала секунду, а потім лише ледь помітно кивнула:
— Так.
Іван заплющив очі на кілька секунд. У нього був вибір. Він усе ще міг встати і піти. Але він уже давно не був тим переляканим юнаком з полтавських складів.
Глибоко вдихнувши, він знову зустрів її погляд.
— Добре, — сказав він тоном, що не терпів заперечень. — Тоді нам треба негайно забиратися звідси. І дуже швидко.
Анастасія здивовано кліпнула.
— Ти ж мене зовсім не знаєш. Навіщо ти це робиш? Навіщо тобі допомагати мені і ризикувати? — запитала вона.
Іван гірко, безрадісно усміхнувся краєчком губ.
— Тому що, дівчинко, — пробурмотів він, хитаючи головою, — я, на своє нещастя, дуже добре знайомий з твоїм батьком.
В її очах промайнуло раптове усвідомлення.
— Ти… ти знав його? — прошепотіла вона так тихо, що Іван ледь почув.
Він ствердно кивнув.
— Знав. І повір моєму досвіду: якщо він тебе шукає, у нас залишилися лічені хвилини.
Він рішуче підвівся, поклав на стіл кілька зім’ятих купюр за каву і простягнув їй свою велику, мозолясту руку.
— Пішли. Зараз або ніколи.
Анастасія лише на секунду завагалася, а потім міцно вхопилася за його долоню. Вони швидко вийшли з теплого кафе назустріч розлюченій хуртовині — прямо в невідомість, де починалася їхня спільна боротьба за виживання.