Хуртовина миттєво проковтнула їх, щойно вони залишили рятівний майданчик перед кафе. Вітер шмагав обличчя крижаними голками з такою силою, ніби сама природа кричала Івану: «Повертай назад, поки не пізно!». Але вони вперто йшли вперед, долаючи кучугури.
Анастасія з останніх сил чіплялася за важку вовняну ковдру, її дихання було уривчастим, а ноги в легких черевичках ледь тримали на слизькому льоду. Проте вона не скаржилася і не ставила зайвих питань — інстинкт самозбереження підказував їй, що час зараз грає проти них.
Іван сильним ривком відчинив високі дверцята тягача. Його пальці майже оніміли від лютого холоду.
— Залазь, швидко! — кинув він твердо, але без тіні злості.
Анастасія завагалася лише на одну коротку мить, перш ніж незграбно підтягнутися і залізти в теплу кабіну. Він з силою загарчав дверцятами, оббіг вантажівку спереду, ковзаючи по снігу, і застрибнув на місце водія.
Першим ділом він заблокував усі замки. Потім гарячково перевірив величезні дзеркала заднього виду. Кафе «Чумацький шлях» залишилося позаду, самотньо блимаючи неоном у непроглядній темряві. Жодного сліду чоловіка в дорогому чорному пальті. Жодних підозрілих фар на парковці. Але Іван не був наївним дурнем, щоб повірити в таку раптову безпеку. Він повернув ключ запалювання, і потужний дизельний двигун МАНа озвався знайомим, заспокійливим бурчанням.
Вони їхали мовчки. Засніжена траса простягалася попереду — темна, непередбачувана, нескінченна. Сніг продовжував валити густими, важкими хвилями, і світло потужних фар ледь пробивалося крізь цю щільну білу пелену.
Іван час від часу крадькома позирав на свою випадкову пасажирку. Вона невідривно дивилася в бокове вікно, її обличчя здавалося абсолютно непроникним, ніби висіченим з мармуру. Загорнута у величезну вовняну ковдру, дівчина виглядала зовсім крихітною та беззахисною. Її руки були нервово стиснуті в кулаки і лежали на колінах.
— Може, тепер розкажеш, у що саме ми вляпалися? — нарешті порушив тишу Іван, не відриваючи погляду від складної дороги. — Від чого ти так відчайдушно тікаєш? Тепер я теж у цьому замішаний по самі вуха, тож, думаю, заслужив знати правду.
Анастасія важко ковтнула, невідривно дивлячись на підсвічену приладову панель, ніби збираючись із думками.
— Я знайшла дещо… — тихо, майже пошепки почала вона. — Те, що ніколи не повинна була бачити.
Іван сильніше стиснув шкіряне обплетення керма.
— Що саме? Гроші? Зброю? — сухо запитав він.
Дівчина зробила глибокий вдих, наче перед стрибком у крижану воду.
— Мій батько… Він не просто впливовий бізнесмен чи меценат, яким його показують по телевізору.
Іван гірко, безрадісно хмикнув.
— Та невже? Для мене це точно не новина, дівчинко.
Анастасія різко повернула до нього голову, її очі розширилися.
— Ти справді знав його, так?
Він міг би збрехати. Сказати, що просто чув чутки. Але не став.
— Так, — коротко кивнув Іван. — І я прекрасно знаю, на що він здатний, коли хтось стає йому поперек горла. То що ти там знайшла?
Вона до крові прикусила нижню губу, на мить відвернулася, ніби боячись вимовити ці слова вголос, а потім прошепотіла:
— Список.
Іван насупив брови, не відриваючись від дороги.
— Який ще список?
— Прізвища, — пояснила вона тремтячим голосом. — Дуже впливові люди. Декого з них уже немає серед живих — вони раптово зникли або “звели рахунки з життям”. Інші — досі посміхаються з екранів і керують цілими галузями. Але ім’я мого батька — на самому верху тієї піраміди. І ще там документи. Офшорні рахунки, тіньові тендери, записи про рейдерські захоплення… Дуже багато брудних угод.
У Івана на мить перехопило подих. Він бачив достатньо “роботи” Коваленка в минулому, щоб миттєво зрозуміти масштаб катастрофи. Це були не просто бандитські розбірки. Це була корупційна павутина національного масштабу.
— Гроші, за якими стоять зламані долі, — похмуро закінчив він за неї.
Анастасія мовчки кивнула, її очі зрадницьки заблищали від сліз, які вона відчайдушно намагалася стримати.
— Я не знала, куди мені бігти і до кого звертатися, — продовжила вона, обхопивши себе руками. — Наївно думала, що якщо просто зникну, заляжу на дно десь у провінції, він не стане мене шукати. Я ж його донька… Але я катастрофічно помилилася. Він одразу послав своїх “вирішувачів”. Вони гналися за мною кілька днів, я ледве вирвалася з Ніжина, покинувши машину. А потім… потім я опинилася в снігу.
Іван повільно, шумно видихнув крізь стиснуті зуби. Вона влипла по самі вуха, а тепер він був прив’язаний до неї невидимим, але дуже міцним ланцюгом.
— Ти сказала про список, — уточнив він, намагаючись мислити раціонально. — Де він? Він залишився у тебе?
Анастасія похитала головою.
— Ні, оригінали документів я кинула в сейфі, коли втікала. У мене не було часу.
Іван тихо вилаявся про себе.
— Тоді якого дідька він усе ще женеться за тобою з такою затятістю? Тільки щоб покарати за непокору?
Вона завагалася на мить, потім обережно просунула руку в глибоку кишеню свого пальта. Іван інстинктивно напружився.
— Що ти робиш? — різко запитав він.
Дівчина повільно витягла руку і розкрила долоню. Там лежала звичайна, нічим не примітна чорна флешка. У Івана знову перехопило дихання.
— Ти зараз жартуєш, правда? — видихнув він, не вірячи власним очам.
Анастасія міцно, до побіління кісточок, стиснула крихітний шматок пластику, ніби боялася, що він може розчинитися в повітрі.
— Я скопіювала абсолютно все, — прошепотіла вона. — Кожен файл. Кожну транзакцію.
Іван нервово провів вільною рукою по своєму короткому волоссю.
— Господи, дівчинко! — вигукнув він, не знаючи, чим зараз більше вражений: її неймовірною сміливістю чи абсолютною, самовбивчою дурістю. Скоріше, і тим, і іншим одночасно.
— Ось чому вони ніколи не зупиняться, — гірко пробурмотіла вона, дивлячись на флешку. — Ось чому нас не відпустять живими. Ніколи.
Він мовчки втупився на дорогу, його думки мчали зі швидкістю гоночного боліда. Їм треба було негайно зникнути, розчинитися в повітрі. Але навіть зміна документів чи втеча за кордон не допомогли б — Сергій Коваленко мав зв’язки скрізь, він не припинить пошуки, поки його донька і ця флешка існують у природі.
Іван глибоко вдихнув холодне повітря, що тягнуло від скла.
— Гаразд. Слухай мене уважно, ось що ми зробимо, — сказав він тоном, який не допускав заперечень.