Анастасія різко підняла на нього очі, чекаючи вироку.
— Ми більше не тікаємо, — чітко промовляючи кожне слово, продовжив він. — Ми розвертаємо цю гру і б’ємо у відповідь.
Її зелені очі розширилися від шоку. Іван ще міцніше стиснув кермо, відчуваючи, як адреналін починає розганяти кров по венах.
— Я знаю одну людину, — додав він із залізною рішучістю в голосі. — Колишній спецпризначенець, розвідник. Він живе в тіні, але саме він може змусити таких покручів, як твій батько, заплатити за все.
Вона важко ковтнула.
— Ми… ми справді можемо йому довіряти?
Іван сухо, майже хижо усміхнувся.
— Зараз це наш єдиний шанс вижити, — сказав він.
Анастасія на мить завагалася, обдумуючи його слова, а потім повільно, але впевнено кивнула.
— Добре, — прошепотіла вона. — Я вірю тобі.
Він вдавив педаль газу в підлогу, і важка вантажівка з ревом рвонула вперед, розрізаючи хуртовину. Траса була темною і смертельно небезпечною, але тепер вони не були просто жертвами, що тікають від хижака — вони самі йшли назустріч привидам свого минулого.
Дорога простягалася попереду, немов бездонна чорна прірва, що готова була поглинути їх цілком. Сніг продовжував падати важкими лапатим пластівцями, застилаючи весь світ навколо. Іван вів машину впевнено, але постійно кидав напружені погляди в дзеркала заднього виду. Поки що було чисто — жодних підозрілих фар, жодних тіней, що переслідують їх у завірюсі.
Але він чудово знав: розслаблятися не можна ні на секунду. Люди, що йшли по сліду Анастасії, не з тих, хто здається після першої невдачі. А вже Сергій Коваленко — тим більше. Він переверне всю країну, але знайде те, що належить йому.
Анастасія сиділа поруч, не випускаючи з рук чорну флешку. Цей маленький шматочок пластику та мікросхем був справжньою бомбою уповільненої дії: імена корупціонерів, тіньові угоди, вкрадені мільйони — інформація, здатна за лічені години зруйнувати цілу нелегальну імперію, що будувалася десятиліттями. Якщо люди Коваленка наздоженуть їх першими, вони обоє гарантовано мертві.
Іван згадав людину, яка могла допомогти виплутатися з цього пекла. Олексій Руденко. Колись він працював у глибинній розвідці, а зараз жив у тіні, процвітаючи в контрольованому хаосі та вирішуючи проблеми тих, кому не могла допомогти поліція. Багато років тому саме Олексій допоміг молодому Івану зникнути з радарів Коваленка і почати нове життя. Тепер настав час повернути старий борг.
Він дістав свій смартфон, який нарешті зловив одну поділку мережі, і набрав довгий номер, який пам’ятав напам’ять.
Після трьох довгих, нервових гудків у динаміку пролунав спокійний, глибокий голос.
— Іван Соколенко. Давненько я не чув цього імені, — рівно, без краплі здивування промовив Олексій.
Анастасія тривожно озирнулася, в її очах знову спалахнув страх і розгубленість. Іван, не звертаючи уваги на емоції, перейшов одразу до справи:
— Мені терміново потрібна твоя допомога, Олексію. Прямо зараз.
У слухавці почувся легкий смішок.
— Яку ще кашу ти примудрився заварити цього разу, праведнику?
Іван міцно стиснув щелепи.
— Це стосується Сергія Коваленка.
На тому кінці дроту запала важка, багатозначна тиша. Коли Олексій заговорив знову, його голос став крижаним і максимально зібраним:
— Де ви зараз?
— На трасі, відходимо від Прилук у бік столиці, — чітко відповів Іван.
— Слухай уважно. Їдь на стару промзону біля траси Е95, це під Броварами. Там є закинутий склад логістики. Привези дівчину. І щоб за вами не було жодного “хвоста”, — наказав Олексій і миттєво відключився.
Іван кинув телефон на приладову панель і знову вчепився обома руками в кермо.
Анастасія напружилася:
— Хто це був?
— Людина, яка має достатньо ресурсів, щоб нам допомогти, — похмуро відповів він.
— Ми точно можемо йому довіряти? — знову перепитала вона, її голос тремтів.
Іван лише криво, безрадісно усміхнувся, вдивляючись у снігову стіну попереду.
— Скоро побачимо.