Масивна фура повільно з’їхала з основної траси, пробираючись крізь нерозчищені замети до старої промислової зони під Броварами. Це було похмуре, забуте Богом і людьми місце, оточене пустирями та іржавими кістяками радянських заводських цехів. Іван зупинив вантажівку біля перекошених металевих воріт колишнього логістичного складу.
Він заглушив двигун, і в кабіні запанувала дзвінка, тривожна тиша, яку порушувало лише завивання вітру знадвору.
— Тримайся якомога ближче до мене. І без різких рухів, — тихо, але дуже серйозно попередив він Анастасію.
Дівчина мовчки кивнула, ще міцніше стиснувши в долоні рятівну флешку.
Вони вибралися з теплої кабіни в крижану ніч. Важкі черевики Івана та легкі чобітки Анастасії лунко захрустіли по промерзлій, покритій льодом землі. Вітер з моторошним свистом гуляв крізь вибиті вікна величезного темного ангара, створюючи ілюзію, ніби сама будівля стогне від болю.
Раптом з глибини складу почулися розмірені, впевнені кроки. З непроглядної темряви відокремився високий силует. Іван інстинктивно напружився, затуляючи Анастасію плечем і готуючись до найгіршого.
Але в тьмяному світлі далекого вуличного ліхтаря з’явилося знайоме обличчя. Це був Олексій. Той самий гострий, пронизливий погляд світлих очей, що помічав найменші деталі. На ньому була тепла тактична куртка, руки спокійно опущені в кишені. Його поза здавалася абсолютно розслабленою, але Іван добре знав свого старого друга: колишніх розвідників не буває, Олексій завжди був готовий до блискавичної атаки.
— Здоров був, праведнику, — неголосно, з ледь помітною іронією привітався Іван.
Олексій коротко кивнув йому у відповідь, а потім перевів свій чіпкий, скануючий погляд на дівчину.
— То ось вона яка… — задумливо простягнув він, зробивши крок ближче.
Анастасія завмерла, наче кролик перед удавом, відчуваючи неймовірно важку енергетику цього чоловіка. Він довго й уважно вивчав її змарніле від холоду і стресу обличчя. Жодної м’яз не здригнувся на його обличчі. Потім він знову подивився на Івана.
— Ти хоч віддалено розумієш, у що саме ти мене зараз втягнув, Соколенко? — запитав Олексій, і в його голосі вже не було жодної іронії.
Іван важко зітхнув, випускаючи в морозне повітря хмару пари.
— Повір, набагато глибше, ніж ти можеш собі уявити.
Він швидко, без зайвих емоцій, виклав усю суть проблеми: як знайшов дівчину в снігу, як люди Коваленка вже йшли по п’ятах, і головне — розповів про вміст маленької чорної флешки.
Коли Іван закінчив свою розповідь, Олексій повільно, крізь зуби, випустив повітря.
— Ти завжди вмів знаходити неприємності найвищого ґатунку, Іване, — сказав він, криво усміхнувшись. Його погляд зупинився на змерзлій руці Анастасії. — Це і є той самий цифровий ящик Пандори?
Дівчина невпевнено кивнула.
— Так. Тут усе.
Олексій ще раз важко видихнув і потер перенісся.
— Тоді у нас виникла величезна проблема.
Іван миттєво насупив брови.
— Яка ще проблема? Коваленко не знає, що ми тут.
Олексій зустрів його погляд своїми холодними очима.
— Твій Коваленко — це лише верхівка айсберга. Він далеко не єдиний, хто готовий перегризти нам горлянки за цей список. Є дещо, до чого ми з тобою не готувалися.
Він дістав із внутрішньої кишені свій захищений смартфон, швидко ввів складний пароль, відкрив якийсь прихований файл і розвернув екран до них. На фотографії, зробленій ніби здалеку, через телеоб’єктив, було чітко видно двох чоловіків, які тиснули один одному руки на фоні дорогого ресторану. Одним із них був кримінальний бос Сергій Коваленко.
А ось іншого Іван і Анастасія впізнали миттєво. Це був Віктор Грищенко — надзвичайно впливовий столичний політик, який щовечора з екранів національних телеканалів розповідав українцям про боротьбу з корупцією та нові реформи.
Анастасія тихо зойкнула, прикривши рота долонею.
— Він… він теж є в тому списку. Його офшори проводили найбільші суми, — прошепотіла вона, не вірячи своїм очам.
Олексій сховав телефон назад у куртку.
— Ось бачите. Коваленко — це вже не наша головна біда. Люди з цього списку мають владу на державному рівні. Вони керують силовиками, судами та медіа. Вони не просто хочуть твоєї смерті, Настю. Вони хочуть стерти кожну цифру на тій флешці і кожного, хто бодай краєм ока її бачив.
Серце Івана забилося як шалене. Це вже була не просто гра кримінальних авторитетів зі старих часів. Це була велика політика, де життя трьох людей коштувало менше, ніж бруд під нігтями. Анастасія стала живою мішенню в грі, масштабів якої вони навіть не усвідомлювали.
— Гаразд, — сказав Іван, намагаючись опанувати себе і зберегти холодний розум. — Який у нас план дій?
Олексій гірко усміхнувся, спершись на іржаву бочку.
— Вибір у нас невеликий. Точніше, їх лише два. — Він повернувся до Анастасії, дивлячись їй прямо в очі. — Перший шлях — ти розчиняєшся в повітрі. Я маю свої канали. Ми зробимо тобі ідеальні “чисті” документи, переправимо через кордон. Ти почнеш нове життя десь у Європі. Але ти маєш розуміти: ти до кінця своїх днів озиратимешся на кожен шурхіт.
Він зробив паузу, даючи їй час усвідомити почуте, а потім продовжив:
— Другий шлях — вийти на світло. Ми підключаємо мій ноутбук, беремо твою флешку і публікуємо все. Кожне прізвище, кожну транзакцію, кожен тіньовий тендер. Розсилаємо це незалежним журналістам-розслідувачам, антикорупційним центрам, міжнародним фондам. Робимо такий гучний вибух, який не зможе зам’яти жоден київський політик. Але тоді вони кинуться на нас як скажені пси.
Іван похмуро додав, дивлячись у землю:
— Вони кинуться з усією своєю силою і ресурсами. Нам доведеться відбиватися.
Олексій твердо кивнув.
— Так. Але це буде їхній кінець. Після такого публічного скандалу їм уже не відмитися.
У холодному ангарі повисла важка, напружена тиша. Було чути лише, як вітер завиває у дірках шиферного даху. Анастасія повільно опустила очі на чорну флешку у своїй руці. В її погляді зараз боролися первісний страх за власне життя і жага справедливості. Усе своє життя вона провела в тіні гріхів свого батька, заплющуючи очі на те, звідки беруться їхні статки. Але тепер у неї був шанс розірвати це порочне коло раз і назавжди.
Вона зробила глибокий, рішучий вдих, підняла голову і подивилася Олексію прямо в очі. Жодної сльозинки, жодного сумніву.
— Я більше ніколи не тікатиму, — твердо сказала дівчина. — Хай палають.
Іван полегшено, з гордістю усміхнувся.
— Ось це розмова дорослої людини.
Олексій задоволено хмикнув, миттєво змінившись в обличчі. У його очах спалахнув азарт старого мисливця. Він різко дістав із рюкзака захищений ноутбук і портативний термінал зв’язку.
— Тоді запалимо вогонь, який спалить їхню гнилу імперію дощенту.