— Ой, Господи, що ж це зі мною? — скрикнула п’ятдесятишестирічна Надія Михайлівна, ледве розігнувши спину над грядками.
Жінка саме висаджувала розсаду відбірних херсонських томатів, коли низ живота раптово пронизав гострий спазм.
— Ох! — ще раз завила вона від болю, скорчившись просто посеред свіжоскопаної землі.
Трохи віддихавшись від чергового нападу, Надія в жаху схопилася за голову. Вона прислухалася до свого тіла, і серце шалено закалатало від страху.
«Цього ж раніше ніколи не було. Все. Напевно, я вмираю. А так хочеться ще пожити, так хочеться онуків поняньчити!» — гірко прошепотіла вона.
По її розпашілому, вкритому потом обличчю градом покотилися сльози. Надія Михайлівна ледве-ледве завершила найнеобхіднішу роботу на городі, обтерла брудні руки об фартух і, наче старенька бабуся, поплелася до хати. Настрій у неї був похмуріший за осінню хмару.
— Що в нас сьогодні на обід? — суворо, але зі звичними хазяйськими нотками запитав чоловік Степан, щойно Надія переступила поріг.
Степан був чоловіком хорошим, працьовитим — мав свою невелику столярну майстерню у дворі, — але надто вже любив порядок у всьому. І якщо щось вибивалося зі звичного графіка, його настрій міг зіпсуватися за лічені секунди.
— У холодильнику борщ свіжий, вчора варила, — ледь чутно відповіла жінка.
Вона важко опустилася на старенький кухонний диванчик і раптом розридалася так голосно й відчайдушно, що чоловік аж здригнувся. Степан, не на жарт злякавшись, кинув рушник, яким витирав руки, підбіг до дружини і міцно взяв її за плечі.
— Надю, що з тобою? Трапилося щось? Загубила щось чи вкрали?
— Вмираю я, Степане… Як пити дати — вмираю, — схлипуючи, видавила з себе Надія.
— Чого це раптом? — Степан аж очі округлив від такого несподіваного зізнання. — З якого дива ти це взяла?
— Напади сильного болю замучили. І спина відвалюється, і живіт крутить так, що ледве ноги волочу. Напевно, це якась смертельна, невиліковна хвороба, — заїкаючись і ковтаючи солоні сльози, лепетала вона.
Степан уважно подивився на дружину, зітхнув і спокійно сів поруч.
— Та ну, Надю, дурниці не кажи! Бути такого не може, — анітрохи не здивувавшись її паніці, відповів він. — Пам’ятаєш, у нашої сусідки Ганни страшну недугу виявили? Так вона ж схудла так, що шкіра та кістки лишилися. А тебе он розносить, як річку в повідь! Яка ж ти смертельно хвора?
«А й справді, — раптом подумала Надія, припинивши плакати. — Правий Степан. Мене ж останні кілька місяців дійсно розносить як на дріжджах. Не знаю від чого, їм наче як завжди. Але ж я і не дівчинка вже з осиною талією, п’ятдесят шість років стукнуло. Напевно, з віком обмін речовин міняється, от і повнішаю».
Жінка трохи заспокоїлася, та й напади болю ніби відступили, залишивши по собі лише тяжку втому.
— А от до нашої фельдшерки Оксани тобі сходити не завадить. Нехай подивиться, може, на УЗД в районну лікарню направить, — додав розсудливий Степан, погладивши дружину по руці. — Давай, заспокоюйся, та підемо вже обідати.
— Дякую, Стьопо, за пораду. Так і зроблю, — зітхнула Надія.