Вона дотримала своєї обіцянки і наступного ж ранку вирушила до місцевої амбулаторії сімейної медицини. Там працювала молода фельдшерка Оксана — чарівна, мила дівчина, яка з неймовірною добротою та увагою ставилася до всіх жителів їхнього невеликого села під Києвом.
Ось і Надію Михайлівну вона зустріла так привітно, ніби рідну тітку.
— Надіє Михайлівно, доброго ранку! Давненько вас не було видно. Проходьте, сідайте зручніше і розповідайте, що у вас трапилося? — із сонячною, щирою усмішкою сказала Оксана.
Їй дуже подобалися місцеві жителі: прості, нехитрі, відверті й справжні, не те що її колишні столичні знайомі. Коли Надія Михайлівна, соромлячись, поділилася з нею своїми тривогами щодо фігури та дивних болів, Оксана зберігала абсолютний професійний спокій. Вона підібрала найтепліші слова, щоб підбадьорити засмучену жінку.
— Надіє Михайлівно, давайте ми з вами не будемо робити поспішних висновків і ставити діагнози на око. Я вам зараз дам направлення на аналізи, здамо кров. Отримаємо результати з лабораторії, і тоді вже поговоримо предметно. Якщо знадобиться, я призначу лікування або направлю до вузького спеціаліста. Домовилися?
— Так, Оксаночко, світла ти наша дитино. Дякую тобі велике, — від усієї душі подякувала жінка, відчуваючи, як камінь падає з душі.
— Поки що немає за що, Надіє Михайлівно. Бережіть себе!
Той суботній ранок Надія не забуде ніколи до кінця своїх днів. Вона, як завжди, поралася по господарству, витирала пил у кімнатах і вже збиралася йти на город полоти грядки, коли несподівано пролунав телефонний дзвінок.
— Надіє Михайлівно, доброго дня. Це Оксана з амбулаторії. Прийшли результати ваших аналізів… Зможете до мене зайти сьогодні? — голос дівчини звучав якось надто офіційно.
— Так, Оксаночко, звісно зможу. Вже збираюся, — одразу погодилася Надія.
Несподівано в повітрі зависла важка, тривожна пауза. Здавалося, Оксана хотіла щось додати, але так і не наважилася. У Надії миттєво кішки зашкребли на душі. Жіноча інтуїція підказувала їй, що щось іде не так, та й говорила фельдшерка з погано прихованим хвилюванням.
— Що зі мною, Оксанко? — запитала жінка з порога, ледве переступивши двері світлого медичного кабінету. Вона притисла руки до грудей. — Я вмираю?
— Ні, Надіє Михайлівно, що ви! Ні, ви не вмираєте, ви… — Оксана зам’ялася, опустивши очі на роздруківку з лабораторії. А потім на одному диханні випалила: — Ви вагітна.
Почувши ці слова, Надія з розмаху гепнулася на стілець для пацієнтів. Вона завмерла на місці, не кліпаючи, немов перетворилася на воскову фігуру в музеї. Лише через кілька довгих, болісних секунд до її свідомості дійшов сенс сказаного.
— Що?! — жінка зблідла як полотно, її очі округлилися від непідробного жаху. — Неправда це! — несамовито закричала вона, так сильно налякавши Оксану, що та аж відскочила до шафи з медикаментами.
Через мить жінку осінило рятівною думкою.
— Мої аналізи з кимось переплутали! Ну точно, так воно і є! У лабораторії помилилися. Не можу я в п’ятдесят шість років завагітніти, бути такого не може за всіма законами природи! Це ж маячня якась. Ти подзвони туди, Оксано, дізнайся ще раз. Це фатальна помилка!
Але Оксана лише сумно похитала головою, підсуваючи до неї аркуш із печатками.
— Надіє Михайлівно, немає жодної помилки. Це ваші аналізи, ваша група крові, ваші показники. Так, у вас поважний вік, і завагітніти в такі роки вдається вкрай рідко. Це винятковий випадок, один на мільйон… і він ваш. Вам потрібно зараз заспокоїтися і не піддаватися паніці.
У жінки миттєво похололи руки й ноги. А потім, відчувши раптову злість на весь цей несправедливий світ, вона обурено вигукнула:
— Заспокоїтися?! Та ви що знущаєтесь? Не потрібна мені ця вагітність! Нізащо не потрібна! Якщо я вагітна, то негайно давайте направлення, робіть щось, я не буду народжувати! Віднароджувала своє вже давно!
Оксані було неймовірно складно витримати цей емоційний натиск поважної жінки, але вона знайшла в собі сили відповісти спокійно і твердо:
— Переривати вагітність занадто пізно. У вас майже чотири місяці. І це ще не все, Надіє Михайлівно… Плід не один. У вас двійня.
Після цих слів Надія Михайлівна остаточно обм’якла на стільці. Її руки безсило повисли вздовж тулуба, мов батоги. Вона дивилася порожнім, відчуженим поглядом у білу стіну кабінету. Оксана, не на жарт злякавшись за її стан, підскочила до кулера, налила води в пластиковий стаканчик і піднесла до губ пацієнтки.
— Нічого, поп’єте водички, подихаєте. Будемо спостерігати вагітність, станемо на облік у районному центрі, все буде добре, — як могла, заспокоювала дівчина, хоча всередині сама тремтіла від хвилювання.
Таке диво вона бачила вперше за всю свою медичну практику.
— Я чимось можу ще вам допомогти зараз? — тихо запитала Оксана, коли Надія Михайлівна хоч трохи прийшла до тями.
— Ні, — відсторонено, глухим голосом відповіла жінка.
Вона важко піднялася і побрела до дверей, несучи на своїх плечах невидимий, але неймовірно важкий тягар новини, що звалилася на неї як сніг на голову.