Сама від себе не очікуючи такої неймовірної сміливості, Оксана раптом зробила крок назустріч цій поважній парі. Зі сльозами на очах вона благала їх просто вислухати її хоча б п’ять хвилин. Тетяна Сергіївна хотіла зупинити дівчину, але пан Віктор жестом показав, що вони готові приділити їй час.
Оксана розповіла свою невеселу, болючу історію так проникливо, так щиро і з таким надривом, що буквально розтопила серця пані Олени та пана Віктора. Вона розказала і про свою клятву на сільському цвинтарі, і про почуття провини, і про те, як півроку молилася за цих крихіток, купуючи їм перші речі.
Пані Олена, витираючи сльози хустинкою, м’яко взяла Оксану за руку:
— Оксаночко, ми бачимо, що ви неймовірно хороша, світла і добра людина. Але ми все одно не відмовимося від дівчаток. Ви ж самі як медик чудово розумієте: вони негайно потребують дуже дорогого лікування, яке ми вже організовуємо за кордоном. Проте… ми можемо запропонувати вам інший вихід. Якщо ви так сильно любите цих дітей, станьте їхньою нянею. Ви житимете з нами в Києві, матимете гідну зарплату і, найголовніше, весь час знаходитиметеся поруч із дівчатками. Ви згодні на таке?
— Так! Боже мій, звісно, так! — ледь чутно, задихаючись від сліз радості, прошепотіла Оксана. Вона розуміла, що це її єдиний, посланий самими небесами шанс.
— А як ви їх назвете? — несміливо запитала вона.
— Ми з чоловіком довго думали і вирішили, що одну назвемо на честь її рідної мами — Надією. А другу — Вікторією, бо вона вже здобула свою першу перемогу в боротьбі за життя, — з теплою усмішкою вимовила пані Олена.
При слові «Надія» змучене обличчя Оксани миттєво просвітліло. Вона зрозуміла, що тепер усе обов’язково складеться добре.
Попереду на них чекав дуже складний, виснажливий шлях. Але великі фінансові можливості прийомних батьків, помножені на безмежну любов і щоденні молитви Оксани, зробили свою справу. Вікторії ще в немовлячому віці успішно провели надскладну кардіохірургічну операцію в Німеччині, яка повністю врятувала її серце. Надії ж знадобилася серія мікрохірургічних втручань на очах, щоб вона, хоч і в стильних окулярах, але змогла дивитися на цей світ своїми власними очима.
Вісімнадцять років пролетіли, немов один короткий, метушливий день.
Увесь цей час Оксана була поруч. Разом із прийомними батьками та дівчатками вона жила у великому, затишному приватному будинку під Києвом. З перших же днів пані Олена та пан Віктор ставилися до неї не як до найманої працівниці, а як до повноправного члена їхньої згуртованої, люблячої родини.
Багато в чому саме завдяки постійній опіці Оксани, Надія та Вікторія з маленьких, хворобливих крихіток перетворилися на неймовірно вродливих, вихованих, розумних і добрих дівчат. Зараз вони успішно склали іспити і готувалися стати студентками одного з найпрестижніших національних університетів столиці.
Оксана так і не створила своєї власної сім’ї, та вона до цього більше ніколи й не прагнула. Ці дівчата стали її всесвітом, її рідною кров’ю. Кращої долі для себе жінка навіть не мислила.
Той теплий весняний день, коли подорослішавші Надія та Віка вперше абсолютно щиро, не змовляючись, назвали її «другою мамою», став найщасливішим днем у її житті.
Тільки тоді, стоячи ввечері на терасі будинку і дивлячись на зоряне небо, Оксана з гордістю і світлим сумом прошепотіла в тишу:
— Ось бачите, Надіє Михайлівно… Я впоралася. Я змогла дотримати свого слова. Ви тепер маєте бути абсолютно спокійні та щасливі там, на небесах. А я буду берегти їх тут, на землі. І колись ми обов’язково зустрінемося, ось побачите… Обіцяю.