Оксана сама від себе не очікувала такої неймовірної рішучості. Але ці слова йшли не від холодного розуму, а від самого розбитого серця, яке раптом знайшло новий сенс. А тому ця клятва була найщирішою і найсправжньою з усіх можливих.
Ще довго дівчина не могла змусити себе відірватися від могили і піти в село. Лише коли почалася справжня злива, перетворивши землю під ногами на багнюку, вона підвелася. Промокла до нитки, промерзла до кісток, але з вогнем у серці, Оксана рішучим кроком рушила додому.
Такими сильними обіцянками не розкидаються. Якщо присягнулася перед небесами — значить, потрібно виконувати. Вчинити інакше для неї означало б назавжди втратити повагу до самої себе. Оксана вирішила приступити до здійснення задуманого плану негайно. Тим паче, що від людей у селі нічого не сховаєш, і вона вже чудово знала, що сталося з розумом Степана і що збирається зробити егоїстична Діана.
Від людей у селі нічого не сховаєш, тож Оксана дуже швидко дізналася і про те, як потьмарився розум Степана, і про цинічні наміри його доньки Діани.
Наступного ж ранку молода фельдшерка, немов на крилах, помчала до обласного перинатального центру. У просторому, світлому холі лікарні вона лоб у лоб зіткнулася з Діаною. Дівчина стояла біля віконця головного лікаря і, абсолютно байдужим, холоднокровним рухом підписувала офіційну заяву про повну відмову від своїх новонароджених сестричок. Вона навіть не здригнулася, ставлячи свій розчерк на папері, який назавжди перекреслював її зв’язок із родиною.
Оксана не змогла стримати гніву. Вона з презирством поглянула на цю розбещену, бездушну столичну дівчину, але промовчала. Натомість Оксана стрімко рушила коридорами і рішуче увірвалася до кабінету головної лікарки центру, Олени Сергіївни.
Але завідувачка була явно не в гуморі. Смерть вікової породіллі просто на операційному столі, незважаючи на присутність найкращих хірургів, стала для лікарні справжньою катастрофою. Попереду маячили жорсткі перевірки, комісії з міністерства охорони здоров’я та пояснювальні записки. А тут ще й недоношені немовлята з найтяжчими патологіями і категорична відмова родичів їх забирати — суцільний бюрократичний і людський жах.
— Що вам потрібно, дівчино? Ви хіба не бачите, що я зайнята? — втомлено і вкрай невдоволено запитала Олена Сергіївна, ледве відірвавши погляд від стосу медичних карток і звітів.
Коли Оксана емоційно розповіла про свою мету і палке бажання забрати доньок Надії Михайлівни, завідувачка лише нервово покрутила ручкою біля скроні.
— Дівчино, ви ж медик! Ви ж фельдшерка, а таку відверту юридичну нісенітницю несете! — підвищила голос Олена Сергіївна. — Перинатальний центр не видає дітей на усиновлення чи опіку, це абсолютно незаконно! Звідси їх, як тільки стабілізують стан, переведуть до обласного будинку дитини. Туди і йдіть.
Оксана спробувала заперечити, але лікарка жестом зупинила її.
— І якщо ви вже говорите про дітей цієї літньої пацієнтки, то вам би, як медику, варто знати: вони народилися глибоко недоношеними. Вони зараз знаходяться під цілодобовим апаратним спостереженням реаніматологів. Нічим не можу вам допомогти, звільніть, будь ласка, приміщення, у мене комісія за годину!
Від такої холодної, бюрократичної відсічі Оксана на кілька секунд втратила дар мови. А потім, спіймавши облизня, тихо вийшла з кабінету.
— Але нічого… Не вішати носа! Ніхто й не казав, що цей шлях буде легким, — прошепотіла сама собі дівчина, витираючи непрохану сльозу в коридорі.
Вона із завмиранням серця чекала моменту, коли маляток нарешті зміцніють і передадуть до спеціалізованого будинку дитини. Незважаючи на вкрай невтішні, майже безнадійні прогнози лікарів, дівчатка виявилися справжніми борцями і все ж таки вижили.
Увесь цей час Оксана невпинно молилася за їхнє слабке здоров’я у місцевій церкві. Аби хоч якось наблизити омріяний момент зустрічі, вона з неймовірним задоволенням ходила по дитячих магазинах, витрачаючи свої скромні заощадження на крихітні рожеві повзунки, брязкальця та теплі шкарпеточки.
Минуло довгих півроку бюрократичної тяганини та лікування, перш ніж Оксані випала реальна можливість прийти до обласного дитячого будинку з офіційним проханням про усиновлення дівчаток.
Директорка закладу, Тетяна Сергіївна, виявилася дуже добродушною, емпатичною жінкою. Але те, що вона сказала, миттєво кинуло Оксану в холодний піт і шокувало до глибини душі.
— Вибачте мені, Оксано… Але у цих дівчаток уже є прийомна сім’я. Це дуже поважна і фінансово забезпечена київська пара. З дня на день вони остаточно оформлять усі документи на удочеріння.
— Але як же так?! — у розпачі скрикнула Оксана, схопившись за край столу. — Адже ці дівчатка мають бути зі мною! Я дала клятву їхній матері на могилі!
Директорка здивовано, але з великим співчуттям поглянула на цю дивну, заплакану молоду жінку.
— Оксано, послухайте мене уважно… Чому ж саме у вас? Давайте подивимося правді в очі. Ви не одружена, живете сама у маленькій орендованій квартирі, у вас мінімальна зарплата сільської фельдшерки. Як же ви збиралися утримувати двох дітей, лікувати їх?
Оксана хотіла щось відповісти, але слова застрягли в горлі.
— Ви ж, напевно, чудово знаєте медичні карти цих крихіток, — м’яко продовжила Тетяна Сергіївна. — Обидві дівчинки потребують не просто догляду, а постійного, дороговартісного лікування. Одній потрібна надскладна операція на серці в кардіоцентрі за кордоном, інакше вона просто не виживе. Іншій — серія операцій на очах, щоб зберегти зір. Це сотні тисяч, якщо не мільйони гривень. Де б ви їх взяли?
— Але… я б знайшла… кредити, фонди… — спробувала підібрати слова дівчина, але її голос зрадливо тремтів. Вона сама розуміла, наскільки наївно це звучить.
— Отож-бо й воно. Те, що для таких важких дівчаток взагалі знайшлася забезпечена прийомна сім’я, готова оплатити ці операції — це справжнє диво. Мабуть, ці крихітки народилися під щасливою зіркою, — впевнено і твердо сказала Тетяна Сергіївна.
Оксана сиділа сама не своя. Її світ просто рухнув. Вона гірко усвідомлювала, що це кінець. Не віддадуть їй дівчаток. Держава ніколи не дозволить їй забрати їх у такі умови, і вона ніколи не зможе виконати ту святу обіцянку, дану крізь сльози на кладовищі.
«Яка жорстока, несправедлива штука це життя! Я ненавиджу його!» — у відчаї подумала дівчина. Її плечі затряслися від безсилого обурення та душевного болю, а до очей підступили гарячі, солоні сльози.
Раптом у двері кабінету делікатно постукали. На порозі з’явилися чоловік і жінка років п’ятдесяти п’яти — дуже доглянуті, інтелігентні та привітно усміхнені.
— Тетяно Сергіївно, доброго дня! Ми привезли фінальні документи з опікунської ради на удочеріння, — сказала жінка приємним голосом, простягаючи пухку папку.
— Доброго дня! Дуже дякую, проходьте, сідайте, пані Олено, пане Вікторе, — відповіла завідувачка і кинула багатозначний, трохи суворий погляд у бік фельдшерки. — А Оксана вже саме йде.
Оксана миттєво здогадалася, що перед нею стоять ті самі майбутні прийомні батьки, які назавжди забирають її дівчаток до столиці. І тоді вона зважилася на відчайдушний крок.