Жіноча постать поволі віддалялася від засніженого берега озера Срібне, що сховалось між багатоповерхівками на столичних Позняках. Раптом морозне повітря розірвав відчайдушний дитячий крик. Ірина зупинилася, немов укопана, і різко обернулася. Біля самої кромки льоду, у чорній ополонці, борсалися троє хлопчаків. Мабуть, дітлахи вирішили перевірити на міцність кригу, яка вже почала підтавати під блідим зимовим сонцем. Тепер один за одним вони йшли під воду. Іра не вірила власним очам, усе здавалося якимось моторошним сном.
Серце миттєво застукало у грудях, немов важкий молот. Дівчина кинула свою сумку просто в глибокий сніг і, не роздумуючи ні секунди, побігла назад. Вона ковзала на зледенілій траві, підтискаючи пальці в черевиках від різкого холоду.
— Тримайтеся! — крикнула вона, майже не чуючи власного голосу через шум вітру у вухах.
У ту ж мить Ірина кинула швидкий погляд на безлюдну галявину, залиту холодним сонячним промінням. Вона з жахом усвідомила, що поруч немає жодної живої душі, ніхто не прийде на допомогу просто зараз. Губи її побіліли, а страх проколов серце гострою голкою.
Але саме це моторошне відчуття немов дало їй потужний поштовх до дії. Дівчина перескочила через велику гілку, що впала на край берега після недавньої бурі, і підбігла до самої ополонки. Крига тут була зрадливо тонкою, навколо неї вже розходилися небезпечні темні тріщини.
Якщо хоча б раз оступитися, можна легко піти на дно разом із дітьми. Але Ірина вже зробила свій вибір — вона не залишить їх напризволяще.
— Хапайся за мою руку! — відчайдушно крикнула дівчина.
Один із підлітків, на вигляд йому було років десять, виринув із крижаної води. Він панічно чіплявся закляклими пальцями за кромку льоду. Йому пощастило дотягнутися до простягнутої руки рятівниці.
Іра різко впала на коліна, щоб максимально знизити тиск на тендітний лід, і потягнула хлопчика на себе. Її ноги ковзали, серце колотилося в шаленому ритмі, дихання перехоплювало від напруги. Ще одна важка секунда — і мокрий наскрізь хлопчисько опинився на поверхні. Він сильно кашляв, випльовуючи темну озерну воду, і жадібно хапав ротом повітря.
— Тримайся за мене! — прошепотіла Іра.
Вона міцно схопила врятованого за куртку та відсунула його подалі від небезпечного краю. Але в ополонці залишалося ще двоє дітей. Один із них уже навіть не кричав — він просто тихо борсався, з останніх сил намагаючись утриматися на плаву у важкому зимовому одязі.
Третій, здається, все ще боровся за життя, але виглядав абсолютно знесиленим. Ірина, тремтячи від холоду та викиду адреналіну, озирнулася на всібіч. Вона гарячково шукала очима якусь гілку, палицю — будь-що, що допомогло б витягнути дітей з крижаної пастки. На березі було порожньо, лише зламаний кущ сиротливо стирчав з-під кучугури.
— Поклич когось на допомогу! — різко скомандувала вона першому врятованому хлопчику. — Біжи! Клич дорослих, швидше!
Той, хоча й дрібно тремтів усім тілом від переохолодження, намагався щось відповісти. Але його зуби так цокотіли, що він не зміг вимовити й слова. Проте поглядом він дав зрозуміти: якщо залишиться тут, толку з нього буде мало.
Сили хлопчика теж були на межі, він весь промок до нитки. Дитина важко дихала, але все ж почала повільно спинатися на ноги. Ірина легенько підштовхнула його в спину.
— Давай, бігом! До будинків!
Він схопився і, раз у раз спотикаючись, побіг утоптаною сніговою стежкою кудись у бік столичних висоток, що бовваніли вдалині. Тим часом дівчина перенесла вагу свого тіла на живіт, щоб якнайменше навантажувати лід, і поповзла ближче до чорної води. Її пальці вже майже не слухалися, мороз сковував рухи, але вона чітко бачила, що діти йдуть на дно.
Перший із тих, хто залишився у воді, вже майже зник під поверхнею. Іра мертвою хваткою вчепилася в комір його куртки, яка встигла намокнути й стала неймовірно важкою. Вона тягнула з усіх сил, шкірою відчуваючи, як лід загрозливо тріщить усе ближче до неї.
Її власне дихання стало уривчастим, обличчя горіло від колючого вітру та шаленого адреналіну.
— Не бійся, я тебе витягну, — випалила вона крізь зціплені зуби.
Хлопчик був дуже важким, але Ірині якимось дивом вдалося перекинути його через гострий край льоду. Вона буквально висмикнула його з крижаної пащі озера, підштовхуючи ліктями і подумки проклинаючи власну слабкість. Дівчина краєм ока помітила, що в нього на лобі видніється глибоке садно — мабуть, сильно вдарився об кригу, коли провалювався.
Потрібно було б оглянути його, але зараз найважливішим було врятувати третього. Наймолодший хлопчик майже не ворушився. Побачивши його бліде, мов крейда, обличчя над темною водою, Ірина відчула гострий напад паніки.
Вона майже навпомацки метнулася до найближчого зламаного деревця і виламала слизьку, обмерзлу гілку. Ризикуючи провалитися сама, вона підповзла до самого краю, тримаючи гілку перед собою.
— Хапайся за це! — не своїм голосом закричала дівчина.
Дитина, здавалося, була в напівнепритомному стані. Але, побачивши порятунок, хлопчик ніби з останніх сил стиснув закляклі пальці на деревині. Ірина, згрупувавшись, почала повільно повзти назад, намагаючись не випускати гілку з рук і міцно тримати дитина. Металевий присмак паніки та втоми стояв у роті.
Лід тріснув ще раз. З-під нього виступила вода, яка миттєво ввібралася в тканину її куртки. Ще мить — і Ірина могла опинитися в ополонці разом із цим нещасним малим. Проте зусилля не були марними: різкий ривок, і хлопчик, задихаючись, опинився на краю ополонки.
Іра відкинула гілку, схопила його за зап’ястя, подумки наказуючи собі не розтискати пальці, і смикнула щосили. Ще один відчайдушний рух, і дитина, немов важкий мішок, виповзла на міцніший лід.
— Треба швидше на берег, — видихнула Ірина, розуміючи, що залишатися тут — вірна загибель для всіх.
Лід остаточно ставав крихким, під ним зловісно хлюпала темна вода. Вона, спотикаючись і падаючи, почала допомагати двом врятованим відповзати на тверду землю. Хлопчики кашляли, їх била велика дрож, а очі були широко розплющені від пережитого жаху.
Хлопчина, якого Іра витягла другим, уже майже не тримався на ногах — шок і сильне переохолодження давалися взнаки. Наймолодший теж був на межі непритомності.
— Відійдіть далі! До дерев! — кричала дівчина, підштовхуючи їх до глибокого снігу. — Скоро допомога прийде!
Розуміючи, що сил у дітей не залишилося, Ірина намагалася одночасно підтримувати їх обох і рухатися сама. Нарешті вони вибралися на надійну частину берега, де сніг був щільним, а земля під ногами не прогиналася. Жінка важко видихнула й озирнулася.
З боку житлового масиву вже біг перший хлопчик. Разом із ним поспішав невисокий чоловік середніх літ у теплій зимовій куртці. Чоловік ніс із собою велику вовняну ковдру і щось гучно кричав, але слів Ірина не могла розібрати.
Її власні коліна підкошувалися, джинси та куртка намокли знизу до нитки. У перші хвилини порятунку вона ніби зовсім не відчувала холоду — нею керував лише чистий адреналін. Але тепер тіло почало зводити від сильного ознобу.