Троє врятованих хлопчаків ледве трималися на ногах, притискаючись один до одного, щоб хоч якось зберегти крихти тепла. Ірина підійшла ближче, вдивляючись у їхні зблідлі обличчя, намагаючись зрозуміти, чи немає в когось серйозних травм.
— Живі? — ледь чутно пробурмотіла вона крізь зуби, що цокотіли від холоду. — Як ви, хлопці?
Старший хлопчик, якому на вигляд було років дванадцять, важко кашляв, випльовуючи залишки озерної води. Він подивився на Ірину очима, сповненими такого глибокого переляку і водночас безмежної вдячності, що в неї защеміло серце. Але сказати він нічого не міг — горло звело спазмом.
Наймолодший тихо ридав, сховавши обличчя в долоні. Його тіло здригалося так сильно, ніби його била велика судома. Другий хлопчина сидів просто в снігу, ошелешений, порожнім поглядом дивлячись перед собою і притискаючи руку до забитого лоба.
Чоловік, який щойно прибіг, миттєво накинув на дітей велику вовняну ковдру. Він раз у раз повертався до Ірини, осипаючи її градом вдячних вигуків:
— Слава Богу! Ви вчасно встигли! Я сам тільки-но почув крик і відразу побіг. Цей малий примчав до мого під’їзду, кричить, що друзі тонуть! Диво, що ви тут опинилися!
Ірина ледь помітно кивнула. Вона відчувала сильне запаморочення — напевно, давалося взнаки різке переохолодження та шалене нервове напруження. Чоловік тим часом розстебнув куртку, дістав телефон і почав гарячково натискати кнопки.
— Зараз швидку викличу, поліцію, ДСНС! — поспішав він повідомити. — Ви що, тут зовсім самі гуляли?
— Так… просто йшла повз, — Іра насилу вимовляла слова, губи остаточно заніміли. — Побачила, що вони провалилися.
— Ви молодець, дівчино, ви справжня героїня! — щиро вигукнув незнайомець, чекаючи відповіді диспетчера.
Але Ірина зовсім не відчувала себе героїнею. Вона дивилася на цих мокрих, наляканих до смерті дітей і тільки зараз почала усвідомлювати, що хвилину тому на кону було їхнє життя. І, можливо, її власне. Рятуючи їх, вона навіть не встигла подумати про те, наскільки сильно ризикує собою.
— Так, ало! Служба порятунку? У нас тут на озері діти під лід провалилися! — чоловік відійшов трохи вбік, щоб краще ловив зв’язок, і почав швидко та плутано пояснювати ситуацію диспетчеру.
Іра знову перевела погляд на хлопчаків. Вони трохи притихли під теплою ковдрою, хоча й продовжували тремтіти. У їхніх очах читалося неймовірне полегшення, немов усе, що сталося, було лише страшним сном, який раптово обірвався з пробудженням.
Тієї ж миті з боку дороги збігла ще одна людина — жінка в довгому пуховику. У руках вона тримала великий термос із гарячим чаєм. Очевидно, чоловік, коли біг по ковдри, встиг крикнути комусь із сусідів. Почалася метушня. Жінка налила чай у кришку-чашку і дала кожній дитині зробити по ковтку.
Ірині теж наполегливо простягнули гарячий напій. Жарка солодка рідина обпекла язика, але миттєво принесла таке бажане, живильне тепло всередину закляклого тіла.
До того часу з боку проспекту вже почулися пронизливі сирени. За деревами промайнули сині та червоні проблискові маячки. На берег вибігли медики з валізками та рятувальники ДСНС у своїй формі. Вони миттєво оточили врятованих, почали розстеляти ноші, щось напружено обговорюючи по раціях.
Навколо все закрутилося в шаленому темпі: хтось з’ясовував номери батьків хлопчиків, хтось записував контактні дані Ірини. На неї посипалися запитання:
— Як вас звати? Ви не поранені? З вами все гаразд?
Вона лише розгублено кивала, не встигаючи до кінця усвідомити всю реальність того, що відбувалося. В якусь мить Іра зрозуміла, що чиїсь дбайливі руки накинули на неї ще одну ковдру і запропонували пройти до карети швидкої допомоги, щоб хоч трохи зігрітися.
Вона сіла на невелику кушетку в теплому, яскраво освітленому салоні швидкої. До неї одразу підійшов молодий фельдшер.
— Як ви почуваєтеся? — запитав він, уважно дивлячись їй в очі та перевіряючи пульс на крижаному зап’ясті.
— Здається… все нормально, — пробурмотіла Іра, мружачись від яскравого світла лампи.
— У будь-якому разі, вам треба негайно зігрітися і змінити мокрий одяг. Залиште свої дані, щоб ми могли з вами зв’язатися, якщо виникне потреба.
Ірина назвала ім’я, прізвище, свою київську адресу. Вона чула, як сильно тремтить її голос. Пальці досі не слухалися, а у свідомості раптом почали роїтися гострі, як леза, думки: “А що, якби я не обернулася? А що, якби я злякалася і не полізла на ту кригу? А раптом лід би проломився піді мною?”
Вона спробувала відмахнутися від цих видінь. Усе ж обійшлося. Хлопчики живі. Але раптом, абсолютно несподівано для неї самої, на очі навернулися гарячі сльози. Пережитого стресу виявилося забагато, і коли адреналін нарешті відступив, дівчина розридалася тихим, знесиленим плачем.
Фельдшер спокійно поклав руку їй на плече:
— Тихо-тихо, все вже позаду. Ви зробили велику справу, чуєте? Ви молодець!
Іра не встигла відповісти. Салон машини заповнили збуджені голоси — медики занесли хлопчика, який вдарився головою. Йому була потрібна термінова госпіталізація для обстеження, адже підозрювали струс мозку.
Ірину ввічливо попросили звільнити місце для дитини. Вона слухняно вийшла на засніжений тротуар. Дівчина була бліда, її все ще трохи морозило, але на ногах вона трималася вже значно впевненіше.
— Ви як? — запитав один із рятувальників. — Можете самостійно дістатися додому?
Іра опустила погляд на свої джинси, вкриті брудними розводами від талої води та мулу.
— Так, я зовсім недалеко живу, тут, на масиві.
— Може, вас підвезти? — співчутливо посміхнувся він.
— Ні, дякую, я дійду сама. Мені треба пройтися.
Їй чомусь було життєво важливо зараз побути наодинці, щоб перевести подих. Вона ще раз подивилася на дітлахів, яких вантажили у швидку. Вони дивилися на неї крізь прочинені дверцята — з вдячністю і страхом водночас. Один із них міцно притиснув до грудей ковдру, інший навіть спробував слабко посміхнутися, перш ніж двері зачинилися і машина з сиреною рушила проспектом.
Ірина важко зітхнула. Вона розуміла, що сьогодні зробила щось справді важливе, щось переломне. Але водночас інтуїція підказувала: ця подія не мине для неї безслідно.
Так і сталося. Додому вона повернулася блідою, наскрізь промоклою та абсолютно виснаженою. Іра жила в невеликій однокімнатній квартирі, яку орендувала після переїзду до столиці.
Їй було лише двадцять чотири роки. Не одружена, без дітей. Минулого року вона закінчила педагогічний університет і переїхала до Києва, щоб почати самостійне життя. І хоча вакансій у престижних приватних ліцеях їй не дісталося, вона влаштувалася у звичайну загальноосвітню школу в спальному районі.