Вона, трохи розгубившись від такої раптової появи, відповіла на рукостискання. Дівчина одразу відчула, що в нього дуже теплі, великі й сильні долоні. Вона несміливо підняла погляд на його обличчя і відзначила про себе тверду лінію вилиць, глибокі темні очі та дуже акуратну сучасну стрижку.
— А це Іра. Та сама вчителька, яка витягла нашого Тимку з ополонки, — гордо представив її батько хлопчика. — Ми тут її якраз пирогами відгодовуємо, бо худенька зовсім.
— Ого! То ви — та сама справжня героїня! — щиро захоплено вигукнув Влад, добродушно усміхаючись і не зводячи з неї очей. — Для мене велика честь познайомитися з вами особисто.
— Ой, припиніть, будь ласка, — Ірина миттєво почервоніла до самих кінчиків вух і зморщила носик. — Я ніяка не…
— Гаразд, гаразд, не буду перебільшувати і бентежити вас, — м’яко розсміявся він, підіймаючи руки на знак капітуляції. — Але погодьтеся, це вчинок, який дійсно вартий захоплення.
Він швидко зняв пальто, повісив його на вішалку, потім попросив когось із рідних посунути стілець і сів за стіл якраз навпроти Ірини. У процесі подальшої невимушеної розмови з’ясувалося, що Влад — випускник економічного факультету одного зі столичних університетів. Останні сім років він займається своєю невеликою справою: виготовляє та продає сучасні меблі в стилі лофт спільно з батьком Тимофія. Він приїхав сюди вихідного дня, щоб обговорити якісь термінові робочі креслення, але був відверто радий приєднатися до теплих сімейних посиденьок.
— Я бачу, ви вже збираєтеся йти? — спостережливо помітив Влад, коли Ірина акуратно підвелася з-за столу, щоб подякувати господарям і попрощатися. — Вже пізно, і на вулиці слизько. Може, я вас проведу додому?
Іра щиро здивувалася. Вона мигцем поглянула на матір Тимофія, немов шукаючи в неї мовчазної підтримки чи поради. Жінка лише тепло усміхнулася і ледь помітно кивнула, мовляв: “Не бійся, він хороший хлопець, усе нормально”.
— Ну… гаразд, — несміливо погодилася Ірина, поправляючи пасмо волосся. — Мені тут зовсім недалеко, кілька кварталів.
— От і чудово! — Влад швидко і з видимим ентузіазмом підвівся з-за столу.
Вони одяглися в коридорі, ще раз тепло попрощалися з гостинною родиною і вийшли в під’їзд. Сучасний швидкісний ліфт безшумно спустив їх на перший поверх. Ірина відчувала легку внутрішню незручність: малознайомий, дорослий і дуже симпатичний чоловік раптом зголосився її проводжати. Але він тримався вкрай коректно, не порушуючи її особистих кордонів.
— Ви давно знайомі з родиною Тимофія? — запитала Іра, щоб хоч якось розрядити тишу, коли вони вийшли на прохолодну вечірню вулицю.
— З його батьком ми товаришуємо ще з першого курсу інституту. А потім якось вирішили розпочати спільний бізнес, — охоче розповідав Влад, крокуючи поруч. — Правда, спочатку нічого не виходило, набивали гулі, втрачали гроші. А зараз ніби трохи стабілізувалися, відкрили свій цех під Києвом. А ви от… ви давно працюєте вчителькою?
— Лише рік, — зізналася Іра, ховаючи руки глибше в кишені пальта.
— І як вам ця професія? Не розчарувалися?
Іра на мить задумалася, дивлячись на жовте світло вуличних ліхтарів, що відбивалося в калюжах.
— Знаєте, мені подобається. Я справді люблю дітей. Хоча… платять у звичайній школі небагато, доводиться знімати житло, іноді фінансів відверто не вистачає. Але поки що я справляюся.
— А як щодо особистого життя? Час на нього взагалі залишається за зошитами? — запитав Влад, ледь помітно і дуже тепло усміхаючись.
Іра знову зніяковіла.
— Та особливо немає того особистого життя. Робота, дім, іноді з подругою бачуся на каву. От і все.
— Розумію вас, — із розумінням кивнув він. — У мене теж катастрофічно не вистачає на все часу. Часом думаю, що потрібно нарешті навчитися розслаблятися, а не тільки цілодобово бізнесом займатися і в цехах пропадати.
Вони неспішно йшли вздовж довгих алей спального району. Ліхтарі м’яко світили крізь голе гілля дерев. Іра звернула увагу, що Влад крокує зовсім поруч, і коли вони обходили слизьку ділянку тротуару, вкриту підступною кіркою льоду, він легко, але впевнено притримував її за лікоть. Чомусь цей простий чоловічий жест здався їй неймовірно приємним і по-справжньому турботливим.
— Знаєш, — раптом сказав Влад, непомітно для неї перейшовши на «ти», — ти, напевно, вже тисячу разів чула від усіх, яка ти молодець. Але я теж хочу це сказати: це реально круто, що ти не пройшла повз чужу біду. Людям зараз часто не вистачає звичайної рішучості.
— Дякую, — тихо відповіла вона, дивлячись собі під ноги. — Але мені вже справді ніяково слухати ці постійні похвали, якщо чесно.
— Тоді більше не буду хвалити, обіцяю! — пожартував Влад, і його очі весело зблиснули. — Краще запропоную якось сходити куди-небудь разом. Наприклад, випити хорошої кави або в кіно. Що скажеш?
Іра ледь чутно хмикнула, зупинившись і подивившись на нього.
— Ти хочеш запросити мене на побачення?
— А чому б і ні? — Він глянув на неї абсолютно відкрито і щиро. — Ти справляєш враження дуже глибокої, розумної і доброї людини. Мені б страшенно хотілося поспілкуватися з тобою ближче, поза межами геройських історій.
Ірина зовсім не очікувала такого прямолінійного і впевненого підходу. Але, зазирнувши вглиб себе, зізналася: їй справді стало дуже цікаво. Влад здавався неймовірно чарівним, у нього була приємна, грамотна мова, і він був не набагато старший за неї — ідеальний вік для серйозних стосунків. Відчувши, як у грудях радісно і трепетно затріпотіло серце, вона тихо відповіла:
— Гаразд. Давай спробуємо.
— Чудово! — Він широко усміхнувся, і у світлі ліхтаря вона побачила в його очах щасливу іскорку. — Давай обміняємося номерами.
Вони зупинилися під деревом. Влад продиктував їй свій номер і обережно записав її контакти у свій смартфон. Іра фізично відчувала, як на щоках знову розливається зрадливий дівочий рум’янець. Останній раз таке приємне, лоскотливе хвилювання вона відчувала ще на другому курсі університету, коли симпатичний хлопець пропонував прогулятися вечірнім містом.
Коли вони нарешті дійшли до її під’їзду, Влад зупинився і кивнув на двері:
— Ось твій дім.
— Так, — кивнула вона, переминаючись з ноги на ногу. — Дякую тобі, що провів. Це було мило.
— З великим задоволенням. Тоді… до зв’язку? — Він злегка нахилився до неї, ніби збирався поцілувати на прощання в щоку, але в останню мить стримався, лише тепло усміхнувся і відступив на крок. — На добраніч, Іро.
Вона тихо засміялася, побажала йому того ж і швидко сховалася за важкими металевими дверима під’їзду. Піднімаючись ліфтом на свій поверх, Ірина чітко розуміла: це — перший, але такий важливий крок до чогось абсолютно нового в її житті. І все відбулося якось занадто швидко, несподівано, немов у кіно.
Вона раптом згадала пророчі слова своєї подруги Христини: “Може, вся ця історія з озером приведе тебе до чогось значно більшого”. Відмикаючи замок своєї квартири, дівчина не могла стримати щасливої усмішки, відчуваючи, як у її душі, разом із київською весною, прокльовується боязка надія на великі зміни в особистому житті.