Увесь наступний тиждень Ірина перебувала в якомусь легкому, майже невагомому стані. Вона намагалася максимально зосередитися на роботі: проводила уроки, перевіряла гори зошитів з каліграфії, готувала матеріали для виховної години. Проте думки раз у раз поверталися до того вечора. Колеги в учительській, помітивши, що дівчина ходить із якоюсь замріяною, загадковою усмішкою, по-доброму піджартовували над нею. Але ніхто з них навіть не здогадувався, у чому справжня причина таких змін. Іра вирішила поки що нікому нічого не розповідати — навіщо наврочити раніше часу?
З Владом вони щодня переписувалися в месенджері. Він завжди знаходив хвилинку між своїми справами на виробництві, щоб запитати, як минув її день, чи не змерзла вона по дорозі до школи. Зрештою, він запропонував зустрітися в п’ятницю ввечері — сходити в один затишний ресторанчик у центрі Києва. Ірина погодилася, хоча всередині відчувала звичне, майже підліткове збентеження. У неї був досить скромний гардероб, і вона вже дуже давно не ходила по столичних ресторанах. Але Влад запевнив, що це місце дуже демократичне, без зайвого пафосу та претензій на розкіш.
У призначений день, одразу після уроків, Іра забігла в один із торгових центрів на Лівому березі. Вона зібралася з духом і купила собі нову легку сукню в недорогому мас-маркеті. Сукня була глибокого синього кольору, з ненав’язливим квітковим принтом, і напрочуд гарно підкреслювала її тонку талію. Повернувшись додому, дівчина привела себе до ладу, зробила легкий, природний макіяж, акуратно вклала волосся м’якими хвилями на плечі.
Вона подивилася на своє відображення у дзеркалі шафи-купе: молода, миловидна дівчина. Нехай без дорогих брендів чи яскравих прикрас, але по-справжньому ніжна і симпатична. А найголовніше — її очі горіли від щирого очікування чогось світлого та приємного.
Влад під’їхав до її будинку на Осокорках рівно о сьомій. Це був сріблястий седан середнього класу — не кричущий люкс, але доглянутий і надійний автомобіль. Сідаючи на пасажирське сидіння, Ірина одразу відзначила приємний, ледь вловимий аромат цитруса та дорогого парфуму в салоні.
— Привіт! — тепло усміхнувся Влад, відриваючи погляд від керма і з неприхованим захопленням оглядаючи її. — Ти просто неймовірно виглядаєш.
— Дякую, — зніяковіло відповіла вона, пристібаючи пасок безпеки.
Він завів двигун, і вони поїхали через Південний міст на Правий берег, у самісіньке серце вечірньої столиці. Влад забронював столик у невеликій італійській траторії під назвою «Тосканський дворик», що сховалася на одній із тихих вуличок Подолу. Це був надзвичайно атмосферний заклад із м’яким, теплим світлом, цегляними стінами та живими зеленими рослинами на широких підвіконнях.
Коли офіціант провів їх до столика біля вікна, Іра озирнулася, відчувши щось давно забуте — справжню романтичну атмосферу, якої їй так не вистачало в буденній метушні.
— Сподіваюся, ти любиш італійську кухню? — з усмішкою запитав Влад, розгортаючи меню.
— Я в ній не надто добре розбираюся, якщо чесно, але пасту обожнюю, — щиро зізналася дівчина.
Вони замовили дві порції пасти з морепродуктами, легкі салати та трохи білого сухого вина. Розмова полилася напрочуд легко і невимушено, без жодних незручних пауз. Влад розпитував її про родину, про те, як вона жила до переїзду в Київ. Ірина коротко розповіла, що її батьки — звичайні працьовиті люди з невеликого містечка на Вінниччині. У неї є двоє молодших братів і сестричка, яких вона допомагала ставити на ноги. Вона приїхала до столиці, щоб здобути освіту і почати самостійне життя, влаштувалася вчителем і ні краплі не шкодує, хоч фінансово буває дуже непросто.
— Мені дуже близька твоя історія, — несподівано зізнався Влад, уважно дивлячись їй у вічі. — Мої батьки теж не з багатіїв, звичайні роботяги з Київської області. Я вступав до інституту сам, на бюджет. Спочатку було дуже важко, не вистачало грошей навіть на нормальну їжу, довелося ночами підробляти офіціантом і вантажником. Але потім знайшов правильних партнерів, і ми потроху почали свій невеликий меблевий бізнес.
— Це ж так здорово! — щиро зраділа Ірина цій відвертості. — Просто багато хто думає, що якщо ти займаєшся бізнесом у Києві, то тобі обов’язково все дісталося на блюдечку від багатих батьків.
— О ні! — Влад іронічно усміхнувся. — Мені все довелося піднімати власними руками з абсолютного нуля. І, чесно кажучи, досі доводиться багато працювати, щоб триматися на плаву.
До столу подали гарячу, ароматну їжу. Поки Іра з апетитом куштувала пасту, насолоджуючись смаком, Влад продовжував бесіду.
— Знаєш, мені дуже подобається твоя скромність, — м’яко промовив він. — Але я думаю, що ти не повинна занижувати свою власну значущість. Ти врятувала тих хлопців, і це дійсно круто.
Вона ледь помітно зітхнула і усміхнулася:
— Ти знову про це… Я ж уже казала, що не хочу ліпити із себе якусь супергероїню.
— Я розумію. Але ти могла б стати чудовим прикладом для інших дітей і дорослих. Наприклад, погодитися на ту пропозицію Артема з адміністрації — взяти участь у програмі про безпеку на воді. Чому б і ні?
— Я все ще думаю над цим, — зізналася Іра, накручуючи спагеті на виделку. — Це, звісно, благородна справа. Але публічність мене відверто лякає. Я гублюся перед великою аудиторією дорослих.
— Так, є таке, — з розумінням кивнув Влад, піднімаючи келих із вином. — Я теж терпіти не можу зайвий раз світитися перед камерами, але іноді це просто необхідно і корисно для справи.
Іра зробила маленький ковток вина, відчувши, як приємне, розслаблююче тепло розливається в грудях. Вона дивилася на Влада і бачила перед собою впевненого в собі чоловіка, який щиро нею цікавиться, ставить глибокі запитання і, що найважливіше, по-справжньому уважно слухає її відповіді. Це було так незвично після її минулого, ще студентського досвіду, коли хлопці на побаченнях частіше хвалилися своїми досягненнями (або автівками батьків), аніж дійсно намагалися почути співрозмовницю.
Вони просиділи в траторії ще години півтори. Встигли замовити десерт — ніжний тірамісу, який танув у роті, і випити по філіжанці запашної кави. Коли вони нарешті вийшли на вулицю, місто вже повністю занурилося в густу темряву, але світло старовинних ліхтарів та яскравих вітрин Подолу створювало неймовірно казкову атмосферу.
— Прогуляємося? — запропонував Влад, простягаючи їй руку.
— Так, із задоволенням пройдуся трохи, — погодилася вона, розуміючи, що зовсім не хоче, аби цей вечір закінчувався.
Вони залишили машину на парковці і вирушили пішки вулицею Петра Сагайдачного. Київський центр виглядав жваво: люди метушилися, заходили в численні кав’ярні, гуляли закоханими парами, десь удалині грав вуличний музикант. Іра та Влад звернули трохи вбік від основного натовпу, туди, де починалася тиха алея з рідкими кованими лавами.
— Знаєш, — неголосно промовив Влад, злегка повертаючись до неї, — я дуже радий, що ми з тобою познайомилися. Ніколи б не подумав, що така страшна ситуація, як із Тимком на озері, може призвести до такої дивовижної зустрічі.
— Так, і я дуже рада, — усміхнулася Ірина, відчуваючи, як серце знову починає битися частіше.
Він не зводив з неї своїх темних, глибоких очей, і дівчина інтуїтивно відчула: ось-ось має статися щось дуже важливе. Зупинившись під світлом старовинного ліхтаря, Влад легко торкнувся її руки, ніби перевіряючи, чи не відсахнеться вона. Коли Іра не зробила жодного руху назад, він обережно, ледь відчутно пригорнув її до себе.
— Можна тебе поцілувати? — тихо, майже пошепки запитав він.
Вона трохи нахилила голову, її вії здригнулися. Замість відповіді вона просто прикрила очі.
І тоді Влад ніжно й дуже обережно торкнувся її губ. Це був легкий, майже невагомий поцілунок, позбавлений будь-якої агресивної напористості. Ірина відчула солодке, п’янке тремтіння десь глибоко всередині. Весь світ навколо — шум автомобілів, голоси перехожих, холодне весняне повітря — ніби розчинився на цю коротку мить. Залишилися лише вони двоє в жовтому колі світла від ліхтаря.
Коли вони повільно відсторонилися одне від одного, Влад подивився на неї з теплою усмішкою.
— Вибач, якщо це було занадто швидко… — м’яко промовив він.
— Усе гаразд, — видихнула Іра, мимоволі торкнувшись своїх губ пальцями. В її очах танцювали щасливі вогники. — Мені… мені це сподобалося.