Сьогодні від самого ранку Юрко, з важким стогоном піднявшись із жорсткої, давно просілої кушетки, що тулилася в кутку його напівзруйнованого барака, звичним кроком попрямував до свого улюбленого місця. Цей клаптик землі він по праву вважав своєю особистою “робочою ділянкою”. Його нинішнє житло, старий перекошений барак, де він тепер коротав холодні ночі, знаходилося на самому краю гігантського міського сміттєзвалища неподалік Підгірців, що під Києвом. З єдиного вцілілого вікна, затягнутого каламутною плівкою, можна було розгледіти безкінечні, сірі гори непотребу, щедро перемішані з уламками чужих життів, розбитими надіями та забутими речами.
Щоранку, коли столиця тільки прокидалася, а над сміттєвими териконами ще висів густий туман, Юрко вирушав туди в пошуках чогось цінного. Він щиро, по-дитячому сподівався, що одна-єдина знахідка здатна геть-чисто перевернути його понівечену долю. Це величезне звалище жило за своїми суворими неписаними правилами, і серед місцевих безхатьків та шукачів брухту ходило чимало неймовірних легенд.
Люди пошепки переказували одне одному історії про щасливчиків, які нібито не раз натрапляли на заховані в старих куртках пачки доларів, рідкісні золоті прикраси, старовинні монети або інші цінні речі. Усе це багатство хтось колись помилково або в нападі відчаю викинув на смітник разом із побутовими відходами.
Ці байки, мов рятівне коло, підживлювали в Юркові нестримне прагнення до пошуку. Вони дарували ілюзорну надію, що одного дня і йому усміхнеться фортуна. Думка про те, що якась випадкова знахідка може раз і назавжди витягнути його з теперішнього мороку, холоду та безгрошів’я, ніяк не відпускала чоловіка. Стоячи по коліна в багнюці, він часто уявляв собі одну й ту саму картину: ось він відкриває чийсь викинутий старий шкіряний саквояж, а там — щільні пачки грошей або фамільні коштовності, які чиїсь недолугі спадкоємці помилково сприйняли за дешеву біжутерію і просто змели у відро. У його виснаженій уяві це виглядало як виграшний лотерейний білет, перепустка у нове, чисте життя, де є гарячий душ, свіжий хліб і чиста постіль.
Але роки виснажливих пошуків приносили лише гірке розчарування. День за днем, місяць за місяцем він діставав із брудних куп лише безликі уламки чужого побуту: надщерблений посуд, поламану радянську меблю, іржаві дроти або зношений до дірок одяг, який вже давно втратив будь-яку цінність. Проте вогник надії в його душі вперто відмовлявся гаснути. Юрко мав свої заповітні мрії і вірив, що чорна смуга не може тривати вічно. Він вперто переконував себе, що удача неодмінно постукає і в його перекошені двері.
І ось одного похмурого осіннього ранку, коли Юрко, змерзлими до кісток руками, знову порпався серед мотлоху, його погляд раптом зачепився за один вельми незвичний предмет. Чоловік миттєво завмер. Прямо перед ним, ніби насміхаючись із сірої, брудної реальності, лежала яскрава рожева дитяча валізка. Вона настільки контрастувала із навколишнім гниттям та іржею, що здавалася міражем.
Вперше за довгий час у Юрка гучно тьохнуло серце. Предмет виглядав вкрай дивно, якось неприродно чисто і недоречно, ніби його підкинули на цю гору сміття навмисно, буквально кілька годин тому. Чоловік обережно, наче боячись сполохнути удачу, підійшов ближче. Він відчув, як його охоплює давно забуте хвилювання.
До того моменту, як його брудні пальці торкнулися гладкого пластику рожевої валізки, перед очима Юрка раптом промайнуло все його минуле. Життя, яке скидалося на суцільне звалище ще задовго до того, як він фактично опинився на вулиці. Ця гірка частина його існування розпочалася не тут, а в дитячому будинку на околиці Білої Церкви, де він виріс. Там кожен новий день був справжнім випробуванням на міцність.
Від природи кволе здоров’я, постійні знущання та жорстокі жарти з боку сильніших вихованців робили його дитинство сірим і пригнічуючим. До того ж у нього ніколи не було справжніх друзів. Це гостре, ниюче відчуття абсолютної самотності часом здавалося просто нестерпним — наче тебе замкнули в порожній кімнаті без вікон.
Але навіть у таких нелюдських умовах маленький Юрко зумів знайти для себе розраду. Книги та навчання стали його надійним сховищем, порталом у інший, справедливий світ. Він із шаленим завзяттям займався самоосвітою, жадібно ковтаючи будь-яку літературу, що потрапляла до рук у старій бібліотеці інтернату. Коли Юрко трохи підріс, він зміг вступити на вечірні курси до Київського професійного будівельного ліцею. Саме там, серед запаху свіжої стружки та машинного мастила, він вперше відчув, що може знайти себе і здобути важливу життєву опору.
На момент випуску з інтернату хлопець вже чудово освоїв професію тесляра, і ця кваліфікація стала його першим впевненим кроком до омріяної самостійності. А незабаром доля несподівано широко усміхнулася йому. За державною програмою для дітей-сиріт Юркові виділили власну квартиру. Нехай це була крихітна “одиничка” в старій панельці на столичній Борщагівці, але вона була його власною!