Для юнака це стало справжнісіньким дивом. Він нарешті здобув свій особистий, недоторканний домашній куточок. Коли він вперше провернув ключ у замку і ступив на старенький лінолеум, то відчув непідробне, щемке щастя. З’явилося стійке відчуття, що тепер у нього точно є шанс на світле, нормальне майбутнє. З цим новим житлом у його серці розквітли нові мрії. Він малював у голові плани на кар’єру і затишок.
Минуло близько півроку спокійного життя, і в його двері постукав ще один неймовірно приємний сюрприз. Юрко познайомився з чарівною дівчиною на ім’я Оксана, яка виявилася його сусідкою по сходовому майданчику. Вона була скромною, привітною, з теплою усмішкою. Якось вони розговорилися біля поламаного ліфта, і так між ними зав’язалося спілкування. Юрко не квапив події: довгі прогулянки вечірнім парком “Відрадний”, розмови до ранку на тісній кухні. І вже через рік їхній зв’язок став настільки міцним і природним, що вони зважилися на найважливіший крок — одружитися.
Оксана стала для нього не просто вірною супутницею, а справжнім рятівним маяком. Поруч із нею він почувався сильним, повноцінним чоловіком. Її турбота дарувала йому джерело непохитної впевненості. Їхня молода сім’я перетворилася для нього на найвищу мету і найголовніший сенс, заради якого він щоранку прокидався з бажанням іти вперед і ставати кращим. Для повного щастя Юркові залишалося лише одне — знайти вірних друзів, яких у нього ніколи не було, щоб остаточно заповнити ту порожнечу з інтернату. І він їх знайшов… на свою біду.
Але знаходити спільну мову з людьми Юркові завжди було складно, а зав’язувати нові знайомства — ще важче. Травми дитбудинку давалися взнаки: він просто не вмів будувати нормальні, здорові стосунки поза межами своєї маленької сім’ї. Лише з часом у його житті з’явилися так звані товариші. Це були звичайні роботяги зі складу будівельних матеріалів на столичній Петрівці, куди Юрко влаштувався працювати. Прості вантажники, суворі чоловіки з мозолястими руками, які не знали іншого відпочинку, окрім як щовечора перехилити по чарці міцного після виснажливої зміни.
Спочатку це були лише невинні посиденьки за гаражами чи біля кіоску, але Юрко, який усе життя жадав відчуття чоловічого братерства та визнання, досить швидко втягнувся в їхній руйнівний ритм. Він почав проводити з ними всі свої вечори, влаштовувати спільні гулянки, які плавно перетікали й на вихідні. А незабаром його затишна, дбайливо облаштована Оксаною квартира перетворилася на їхнє постійне місце зустрічей. Дешевий алкоголь лився рікою, гучні, беззмістовні розмови лунали на всю Борщагівку до самого ранку. І так тривало практично кожного божого дня.
Юрко, з головою поринувши у цей вир сумнівних розваг та компанію новоспечених “друзів”, здавалося, геть забув про існування власної дружини. Родинні узи, які ще недавно були для нього найсвятішим у світі, тепер слабко його тримали. Поки п’яні компанії окуповували їхню кухню, його рідний дім все більше перетворювався на брудний притон. Оксана довго терпіла, плакала по ночах у спальні, намагалася говорити з ним, благала згадати про їхні мрії. Та все було марно.
Аж ось одного разу, у розпал чергового п’яного застілля, коли дим від цигарок стояв у квартирі коромислом, дружина наважилася на рішучий крок. Вона вийшла до гостей і, ледве стримуючи тремтіння в голосі, наполегливо попросила їх забратися геть і дати їм спокій.
Роздратований і повністю осліплений алкоголем, Юрко спалахнув від люті. Як вона сміє ганьбити його перед “пацанами”? Замість того, щоб захистити дружину, він зірвався з місця. З диким криком Юрко схопив зі столу важку кришталеву вазу — їхній перший спільний подарунок на весілля — і з розмаху жбурнув її в стіну прямо над головою Оксани. Ваза розлетілася на сотні гострих скалок, так само як і їхній шлюб. На очах у всіх своїх товаришів по чарці він обсипав її найбруднішими образами, змусивши стиснутися від жаху. Цей жорстокий, неконтрольований спалах агресії став останньою краплею для молодої жінки.
Наступного ж ранку, поки Юрко важко відходив від похмілля, Оксана просто зібрала свої нехитрі пожитки й пішла. Назавжди. Без прощань і пояснень. Але Юрко, отруєний оковитою, ніби цього й не помітив. У своєму затуманеному розумі він вважав, що життя і так іде непогано, адже поруч його “справжні друзі”, які приймають його таким, яким він є. Проте дуже скоро все стрімко покотилося у прірву.
Постійні прогули, запізнення та абсолютна байдужість до своїх обов’язків призвели до логічного фіналу: керівництво бази будматеріалів увірвало терпець і Юрка звільнили за статтею. Мало того, що він перестав вчасно з’являтися на змінах, то ще й коли приходив, працював абияк, аби тільки його швидше залишили у спокої. Залишившись без стабільного доходу та засобів до існування, чоловік почав шукати нові, легкі способи виживання. І швидко згадав про свою давню “навичку” — вишукувати на смітниках речі, які можна було б здати на брухт чи перепродати за копійки на барахолці біля метро “Почайна”.
Спочатку це здавалося просто тимчасовим підробітком, але незабаром звалище затягнуло його, наче болото. Він фактично перебрався туди жити. З кожним днем Юрко занурювався все глибше у сіру, безпросвітну буденність сміттєвих куп. Тим часом його квартира — те саме диво, яке колись подарувала йому держава, — опинилася під загрозою. Борги за комунальні послуги зростали з геометричною прогресією. До нього почали навідуватися представники виконавчої служби та якісь підозрілі особи спортивної статури, вимагаючи негайного погашення заборгованостей.