— Дядько Михайло… він хороший татів друг. Вони колись разом працювали в одній великій фірмі. У них, мабуть, були якісь спільні справи, я ще не все розумію, бо мала. Але одного разу я випадково вибігла на кухню і побачила, як вони сперечалися біля вікна, а на столі лежала ціла купа грошей, перев’язаних гумками. А потім… потім він забрав мене біля школи, на зупинці, після екскурсії до Музею води. Сказав, що тато просив його відвезти мене додому, бо сам затримується на роботі в офісі. Але замість дому дядько Михайло привіз мене сюди, почав кричати на мене, погрожував, а потім просто закрив у цьому холодному гаражі. Сказав, що я тепер “застава” і що тато має повернути йому якісь борги.
Слова дівчинки були короткими, уривчастими, але по виразу її обличчя, по тому, як вона стискала його руку, Юрко зрозумів, який сильний, недитячий страх вона пережила. Дівчинка була налякана до глибини душі, її голос тремтів, а тіло час від часу здригалося від німих ридань. Справжній, тваринний жах оселився в її маленькому серці.
Юрко заспокійливо стиснув її долоньку, намагаючись передати їй частинку свого тепла.
— Все, Солечко, тепер ти в безпеці. Обіцяю, — прошепотів він.
Він обережно повів дівчинку через дачний масив до найближчої зупинки громадського транспорту на вулиці Центральній. Там він, намагаючись не привертати зайвої уваги своїм виглядом, попросив допомоги у прохожих. Світ не без добрих людей: один чоловік на новенькому кросовері, почувши уривчасту розповідь та побачивши заплакану дитину, любезно погодився підвезти їх до найближчого районного відділення поліції.
У поліції на цей раз, побачивши виснаженого Юрка і заплакану, замурзану дитину, до його розповіді поставилися з усією серйозністю. Жодного глузування, жодної байдужості. Черговий офіцер миттєво скоординував дії, і оперативна група одразу ж зв’язалася з родиною дівчинки. Повідомлення про зникнення Соломії вже було розіслане по всіх відділках столиці.
Коли батько дівчинки, пан Богдан — солідний чоловік у дорогому костюмі, але зі смертельно блідим обличчям — прибув до відділку, його радості не було меж. Він, не стримуючи сліз щастя, які котилися по його втомленому обличчю, обіймав свою донечку знову і знову, наче не вірячи, що вона жива і неушкоджена. А потім він підійшов до Юрка, який сидів на лаві в кутку, і, міцно потиснувши його брудну, пошкарублу руку, довго не міг вимовити ні слова.
Справу про викрадення дитини було передано до суду. Юрка викликали в якості головного свідка. Завдяки його детальному свідченню та знайденій ляльці з запискою, похититель, колишній бізнес-партнер батька Михайло, був засуджений до тривалого терміну ув’язнення. Справедливість восторжествувала.
А для Юрка, чоловіка, який врятував дитину від смертельної небезпеки, цей випадок став несподіваним і кардинальним поворотом долі. Батько дівчинки, пан Богдан, повний щирої вдячності за порятунок найдорожчого, що в нього було, вирішив допомогти Юркові вибратися з вулиці. Він не просто дав йому грошей. Пан Богдан подарував Юркові невелику, але затишну однокімнатну квартиру в новобудові на Правому березі Києва. Квартира була з ремонтом, меблями та всім необхідним для життя.
Крім того, пан Богдан, дізнавшись про професію Юрка, запропонував йому роботу на своєму великому підприємстві. Юрко, не вагаючись ні секунди, погодився. Його взяли на посаду тесляра у цех із виробництва елітних дерев’яних меблів. Життя, яке довгі роки здавалося чоловікові безпросвітним сміттєвим пеклом, де єдиною надією було знайти щось цінне серед непотребу, нарешті почало знайти новий сенс і чіткий напрямок.
Юрко знову відчув запах свіжої стружки, лаку та дерева. Кожного вечора він повертався у свою чисту, теплу квартиру, приймав гарячий душ і лягав у білосніжну постіль. І в цей раз він був твердо намерен не упустити свій шанс. Його справжня доля, чиста і гідна, тільки починалася. Тепер Юрко добре знав ціну кожної можливості і кожного прожитого дня.