Гараж, де, як він палко сподівався, перебувала викрадена маленька українка, зустрів його тишею. Юрко, тамуючи подих, підійшов до важких металевих дверей, пофарбованих старою, облупленою зеленою фарбою. Він притиснув вухо до холодної, іржавої поверхні, намагаючись вловити хоч якийсь звук зсередини. І раптом, крізь гудіння крові у власних вухах, він виразно почув тихий, ледве чутний шепіт, що долинав із темряви гаража:
— Дядьку Михайле, це ви повернулися?
Серце Юрка тьохнуло від жалю та полегшення водночас. Вона жива! Але цей переляканий дитячий голосок, що кликав свого кривдника, змусив його здригнутися. Названий у записці “незнайомий дядько”, виявляється, мав ім’я — Михайло.
— Ні, маленька, я не дядько Михайло, — якомога лагідніше і тихіше відповів Юрко, притиснувшись губами до щілини між дверима. Він намагався надати своєму грубому від багаторічного пияцтва та простуд голосу м’якості та заспокійливих ноток. — Я просто знайшов твою записку. Пам’ятаєш, ту, що ти сховала в ротику своєї ляльки на сміттєзвалищі? Я прийшов, щоб тебе врятувати.
По той бік дверей на мить запала приголомшена тиша, а потім почулося тихе, стримане ридання, що розривало душу.
— Будь ласка, благаю вас, врятуйте мене! — крізь сльози прошепотіла дівчинка.
Юрко нервово озирнувся навколо. Час спливав, господар міг повернутися будь-якої миті. Замок на гаражних дверях був старий, навісний, але виглядав досить міцним. Озирнувшись на зарослу бур’яном ділянку, Юрко підхопив із землі важкий, повнотілий шматок силікатної цегли. Зібравши всі свої сили, які ще залишилися у його виснаженому тілі, він щосили вдарив по дужці замка. Раз, другий, третій! Іржавий метал не витримав і з гучним брязкотом піддався.
Юрко різко відчинив важкі двері і увійшов всередину. У тьмяному світлі, що пробивалося з вулиці, він побачив налякану, замурзану дівчинку. Вона сиділа на брудній, старій автомобільній шині в кутку гаража, стиснувшись у клубочок. Її великі, карі очі, повні сліз та надії, дивилися на нього з таким благанням, що у Юрка перехопило подих. На ній була лише легка куртка, і вона вся тремтіла від холоду та страху.
Не гаючи ні секунди, Юрко підбіг до дитини.
— Не бійся, Солечко, все вже добре, — прошепотів він, згадавши ім’я з її записки.
Він ніжно, наче кришталеву вазу, взяв перелякану дівчинку за руку. Її долонька була крихітною і крижаною. Вони миттєво попрямували геть від страшного дачного будинку. Юрко, незважаючи на втому та біль у ногах, майже біг, тягнучи дитину за собою. Вони звернули на найближчу вузьку лісову стежку, що вела вглиб занедбаних дачних садів Осокорків. Коли вони відійшли на безпечну відстань, Юрко зупинився під крислатою старою яблунею, щоб отдышатися і нарешті вислухати малу.
— Що ж тут сталося, Солю? — запитав він, намагаючись зрозуміти, як така крихітка опинилася в цьому пеклі. — Чому цей дядько Михайло тебе закрив?
Дівчинка подивилася на нього своїми великими, повними сліз очима. Вони нагадали Юркові очі його Оксани, коли та востаннє дивилася на нього… Вона витерла замурзане личко рукавом і тихо, здригаючись від спогадів, почала свою розповідь.
Маленька Соломія робко розповіла свою страшну історію.