Дивлячись на кішку, вона ніяк не могла позбутися важких думок. Як можна звикнути до бетонних стін, якщо ти залишаєш усю свою суть? Як пояснити дітям, що ця кішка — не просто домашня тварина?
Марія Іванівна мимоволі згадала ту жахливу зимову ніч кілька років тому. Вона тоді міцно спала у своєму м’якому ліжку, глибоко зарившись у теплу пухову перину. Надворі лютувала хуртовина, у хаті стояла абсолютна тиша, лише груба ледь чутно потріскувала в кутку, віддаючи останні краплі тепла.
Але тієї ночі сталося те, що назавжди змінило її ставлення до цієї смугастої тваринки. Муся несподівано почала дико, несамовито вити. Спочатку крізь сон жінка не звернула на це уваги, подумала, що кішці, може, миша приснилася. Але нявчання ставало все гучнішим, перетворюючись на істеричний крик. Кішка застрибнула на ліжко, почала тертися об обличчя господині, відчайдушно дряпаючи її кігтями через ковдру.
Нарешті Марія Іванівна насилу розплющила очі.
— Мусю, та що ж з тобою таке, сказилася чи що? — пробурмотіла вона сонно.
Але наступної миті її ніс вловив їдкий, задушливий запах диму. Серце миттєво завмерло, облившись крижаним холодом. Вона різко сіла на ліжку і закашлялася.
Кімната була затягнута густим сизим маревом. Дихати ставало все важче, очі почали нестерпно пекти.
— Матінко Божа, пожежа! — скрикнула Марія Іванівна, зриваючись на ноги. Муся металася кімнатою, ніби вказуючи господині на джерело біди.
Біля самої груби, куди, очевидно, випала непомічена жаринка, вже на повну палав домотканий килимок. Язики полум’я вже жадібно лизали дерев’яну підлогу і загрозливо тягнулися до легких тюлевих фіранок. Ще хвилина — і вогонь перекинувся б на стіни.
— Господи, врятуй і помилуй! — у розпачі прошепотіла старенька. Не пам’ятаючи себе від страху, вона кинулася до сіней, схопила повне відро з холодною водою, яке завжди стояло там для господарських потреб, і чимдуж плеснула на вогонь.
Важко хапаючи повітря, вона заливала полум’я водою знову і знову, обпікаючи руки об розпечене вугілля, кашляючи від чорного диму, але не зупинялася ні на мить. На щастя, їй вдалося приборкати стихію до того, як вона перетворила дерев’яну хату на згарище.
Коли все було позаду, Марія Іванівна безсило впала на ослінчик, уся тремтячи від пережитого жаху, і міцно притиснула до грудей свою рятівницю.
— Мусенько, дитинко моя, ти ж мене врятувала! — плакала вона, цілуючи закопчену мордочку. — Якби не ти, згоріла б я тут заживо, і хати б нашої не було…
Від того страшного дня Муся стала для неї набагато більшим, ніж просто домашньою улюбленицею. Вона була її пухнастим янголом-охоронцем, який подарував їй друге життя. І тепер вона мала потягнути цього янгола в чуже, незрозуміле місто.
Вже ранком, коли збори добігали кінця, у кишені Віри дзвінко заграв сучасний смартфон. Вона посміхнулася, глянувши на екран, і простягнула слухавку матері.
— Бабусю, привіт! Це я, Соломія! — пролунав із динаміка веселий, дзвінкий голос онуки.
Марія Іванівна обережно, ніби боячись зламати дорогу річ, піднесла телефон до вуха.
— Соломійко, пташко моя… Ну як ви там? Як твоє навчання в тому університеті?
— Все чудово, бабусю! А знаєш, я для тебе сюрприз приготувала. Я твою кімнату сама, своїми руками вимила до блиску! Там вікно таке велике-велике, на весь Київ дивиться. І ліжко ми тобі купили новеньке, м’якеньке, з ортопедичним матрацом! Я сама все перевірила, тобі буде зручно!
Марія Іванівна важко ковтнула клубок у горлі.
— Соломійко, — тихо і зворушено промовила вона. — Дякую тобі, дитино моя рідна. Тільки я от все думаю… як воно там мені буде, у тому вашому місті? Я ж до землі звикла.
— Та чудово тобі буде! — впевнено щебетала онука. — Я вже навіть сусідці по сходовій клітці сказала, що ти приїжджаєш. Вона така привітна тіточка, обіцяла тебе своїм фірмовим варенням пригостити!
Марія Іванівна ледь помітно посміхнулася.
— Варення… Це добре, звичайно.
Але в цю мить вона кристально чітко усвідомила одну річ. Жодні ортопедичні ліжка, жодні панорамні вікна на Київ і жодне варення сусідки по під’їзду не зможуть замінити їй вигляд на її старий яблуневий сад. Не замінять скрипу її ґанку. І того старого, пропаленого колись килимка, на якому любить спати її Муся.
— Ти в мене така золота, Соломієчко… — відповіла бабуся, з усіх сил намагаючись приховати зрадливе тремтіння в голосі і витираючи самотню сльозу, що скотилася по зморшках.
