Цей смуток не міг вислизнути від уваги Мар’яни, яка завітала до матері на чай і одразу зрозуміла, у чому річ.
— Мамо, ну ти чого розкисла? — підбадьорливо запитала Мар’яна, обіймаючи матір за плечі. — Засмутилася, що Міля до чоловіка переїжджає і ти лишаєшся сама?
— Так… — важко зітхнувши, чесно зізналася Олена Леонідівна, змахуючи непрохану сльозу. — Ні, ти не подумай, я безмежно рада, що вона знайшла свою людину. Дай Боже їм здоров’я і щастя, гірко нехай кричать. Але ж… у мене тепер зовсім нікого поруч не буде. Як я буду тут одна стіни підпирати?
— У тебе будуть онуки! — радісно вигукнула Мар’яна, поклавши мамину долоню на свій ще зовсім непомітний животик. — Не хвилюйся, мамо, нудьгувати тобі точно не доведеться! Ми з Назаром тобі таких козаків наробимо, та й Міля, думаю, відставати не збирається, правда ж, сестричко? — Мар’яна грайливо підморгнула Мілані, яка саме зайшла до кухні.
Міля теж кинулася обіймати матір, запевняючи її, що від самотності та точно не страждатиме.
І Олена Леонідівна змогла на власні очі переконатися в цьому рівно через дев’ять місяців. У Мар’яни народився чудовий, крикливий хлопчик, і бабусі довелося кинути всі сили на допомогу, щоб навчити молоду маму найскладнішої у світі професії — материнства. А там і Мілана з Тарасом довго не забарилися з поповненням.
Олені Леонідівні і справді більше ніколи не доводилося сумувати. Її дім знову наповнився дитячим сміхом, іграшками та щасливим галасом, чому вона була безмежно вдячна долі. Адже найбільше у світі вона боялася самотності, яка тепер назавжди залишила її родину.