Мар’яна просто не могла повірити власним вухам. Її токсична сестра раптом виходить заміж? Та ще й, якщо вірити словам матері, по великому, щирому коханню? Невже вона дійсно знайшла в собі сили відпустити Назара? У це вірилося з величезними труднощами. Але Мар’яна даремно поставилася до слів матері з таким скептицизмом.
Мілана і справді закохалася так, що навіть сама від себе подібного не очікувала. Після тієї ганебної історії з отруєнням вона впала в глибоку апатію. Дівчина так сильно тужила за Назаром і своїми розбитими мріями, що здавалося, ця депресія не закінчиться ніколи. Вона могла годинами не виходити зі своєї кімнати, дивлячись в одну точку.
Час від часу Олена Леонідівна буквально силоміць виштовхувала доньку на вулицю подихати свіжим київським повітрям. Але Міля дуже швидко поверталася назад у свої чотири стіни. І так тривало кілька місяців, аж поки одного сірого дня вона не познайомилася з Тарасом.
Спочатку дівчина заговорила з ним украй неохоче і навіть грубо.
— Вам щось треба? — роздратовано буркнула Мілана, коли в невеличкій кав’ярні, куди вона забігла випити еспресо, до її столика несподівано підсів високий, симпатичний хлопець.
— Та ні, нічого особливого, — щиро усміхнувся Тарас.
Того дня в нього був вихідний, він просто прогулювався містом і хотів хоч якось згаяти час. Помітивши за столиком дівчину, яка, так само як і він, нудьгувала на самоті, він просто вирішив ризикнути. “Чому б і ні?” — подумав хлопець. Тим паче, Мілана виглядала настільки сумною і пригніченою, що йому просто захотілося її розрадити.
Вони просиділи в тій кав’ярні понад дві години. Говорили про все на світі: про книги, київські затори, мрії та розчарування. Тарас виявився напрочуд уважним слухачем. Того ж вечора він провів дівчину до самісінького під’їзду і, як це зазвичай буває, попросив її номер телефону.
Тарас дуже сподівався, що це їхня не остання зустріч. А от Мілана спочатку сприймала його виключно як спосіб безтурботно провести час і відволіктися від власних демонів.
— У тебе хтось з’явився? — обережно поцікавилася матір, коли донька вкотре повернулася додому за північ, з ледь помітною усмішкою на вустах.
Мілана не квапилася ділитися з матір’ю подробицями свого нового особистого життя. Їй чомусь хотілося зберегти це в таємниці, а Олена Леонідівна, як мудра жінка, не стала допитуватися. Якщо донька нарешті знайде своє щастя, матір буде тільки рада. Та й у родині, можливо, нарешті запанує мир — думала жінка, із завмиранням серця спостерігаючи за тим, як її Міланочка з кожним днем розквітає, наче весняна квітка.
— Оце так новина! — щиро вигукнув Назар, коли Мар’яна ввечері переказала йому телефонну розмову. — Хто б міг подумати, га? А я вже, грішним ділом, боявся, що вона буде переслідувати мене до кінця моїх днів і з’являтися в страшних снах!
— По-моєму, ти береш на себе забагато, коханий, — розсміялася Мар’яна, ніжно обійнявши чоловіка. — Ні, ти, безперечно, чоловік мрії, але ж не до такої міри, щоб через тебе все життя страждати! Безмовне кохання — це як застуда, її треба лікувати, а не плекати роками.
І як же добре, що Мілана вчасно це зрозуміла і перестала потурати власним слабкостям. Сама дівчина теж була неймовірно щаслива. Після зустрічі з Тарасом у її житті розпочався абсолютно новий етап, а весь той бруд, що був раніше, раптом здався таким дрібним і неважливим.
Звісно, зараз Міля страшенно шкодувала про те, що свого часу так безглуздо і жорстоко обійшлася з рідною сестрою. Їїм із Мар’яною ще належало довго сидіти на кухні, говорити по душах, плакати і просити одна в одної вибачення за те нелегке минуле.
Та й Назарові не завадило б узяти участь у цій розмові і теж попросити вибачення за свою нерішучість на початку їхнього трикутника. Про це Мар’яна навіть не стала йому натякати, а сказала прямо, як є. Зрештою, саме з нього все і почалося, тому хлопцеві теж варто було покаятися, що він і сам чудово розумів.
— Боже, який це все дріб’язок… — відмахувалася Мілана, коли вони нарешті зустрілися всі разом у кафе і незручно мовчали перші кілька хвилин. — Ну які тепер можуть бути образи? Було і було. Давно спливло за водою. Найголовніше, що ви тепер щасливі. Та й мені доля послала найкращого чоловіка на світі!
Очі Міли світилися щирістю.
— Мій Тарас — він такий турботливий, ввічливий, чуйний. А яка в нього чудова мама! Ви собі просто не уявляєте. Ми з нею одразу ж подружилися, хоча, якщо чесно, я страшенно боялася цього знайомства. Усе думала: а раптом я їй не сподобаюся, і вона нам потім усе життя псуватиме. Але, на щастя, минулося.
Олена Леонідівна була на сьомому небі від щастя, що в її родині нарешті запанував довгоочікуваний мир. Вона так довго мріяла про те, щоб доньки перестали ворогувати. Але на тлі всієї цієї передвесільної метушні в глибині душі жінки оселилася незрозуміла, щемлива туга.
Вона чітко усвідомлювала, що зовсім скоро залишиться у великій квартирі абсолютно сама. Мар’яна вже давно переїхала до чоловіка, от і Міля скоро спакує валізи і поїде до Тараса. А Олені Леонідівні навіть нічим буде себе зайняти. Вона просто не уявляла свого життя без доньок.