— Привіт, мамо! Ой, що я тобі зараз розповім! — голос Дарини тремтів від радісного хвилювання, коли вона обережно схилилася над акуратною гранітною плитою. — Ще відучора хотіла прибігти до тебе й усе розказати. Вчора в нашій бібліотеці на Подолі зі мною сталася просто дивовижна зустріч.
Жінка лагідно провела рукою по холодному каменю, змахуючи кілька жовтих соснових голок, що впали з високих дерев. Старе київське кладовище шуміло вітром у верхівках, створюючи атмосферу спокою та затишку.
— Я натрапила на Віру. Пам’ятаєш її? Ми ж дружили ще з п’ятого класу. Її батьки тоді ще переїхали до Праги, бо батька запросили туди працювати за великим контрактом у якусь іноземну фірму.
Дарина посміхнулася своїм спогадам. Зрештою, вся родина Віри залишилася там на постійне місце проживання і чудово обжилася в Європі. Спершу жінки в бібліотеці навіть не впізнали одна одну — минуло стільки років, обличчя змінилися, юнацька легкість поступилася місцем дорослій втомі. Але щойно відвідувачка назвала своє прізвище, оформлюючи читацький квиток, у Дарини в голові ніби щось клацнуло. Усі дитячі спогади наринули потужною теплою хвилею.
— Я одразу згадала, хто вона така. Напевно, ти теж її пам’ятаєш, мамочко, — тихо продовжувала Дарина, вдивляючись у портрет на пам’ятнику. — Ми з Вірою колись випадково розбили твою улюблену червону скляну вазу, коли гралися в схованки у нашій старій квартирі.
Дарина тихо розсміялася. Вона згадала, як вони тоді злякалися маминої реакції, як довго сиділи під столом, не наважуючись зізнатися у скоєному.
— Так от, мамусю. Віра розповіла, що в неї в Празі все склалося просто чудово. Вона закінчила тамтешню школу, вступила до хорошого університету і стала працювати дизайнеркою у великій європейській компанії. Ми так довго стояли між книжковими стелажами, говорили про минуле, про наші шкільні витівки та наївні дитячі мрії. Це була така солодка ностальгія…
Дарина важко зітхнула, поправляючи комір свого пальта. Їй навіть подумалося, як дивно іноді життя зводить нас із людьми з минулого. Вона ніби знову поринула у своє безтурботне дитинство, у той світлий час, коли мама ще була живою, а попереду чекало ціле життя. Жінка дбайливо поправила фотографію на могилі — від сильного пориву вітру рамка трохи покосилася вліво.
— Ти знаєш, мамо, Віра також поділилася новинами про своє особисте життя. У неї все в повному порядку. Вона щаслива у шлюбі. Має турботливого чоловіка і двох синів, які народилися з різницею лише в один рік. Це такі милі хлопчики, десяти та одинадцяти років! Вона з такою гордістю показувала їхні фотографії на екрані свого смартфона. І уяви собі, ще до всіх цих складних подій вони всією сім’єю вирішили повернутися сюди, до Києва. Каже, потягнуло на батьківщину.
Дарина раптом осіклася, поглянувши на екран телефону. Час невблаганно біг уперед.
— Добре, мамусю, мені вже час бігти. Я обов’язково прийду знову наступної суботи. Якщо затримаюся хоч на хвилину, можу спізнитися на свою приміську електричку, а наступної чекати дуже довго.
Дарина побачила, що до відправлення поїзда залишалося рівно сорок хвилин. Оскільки швидким кроком дорога до платформи займала хвилин двадцять, вона розуміла, що має вдосталь часу, але ризикувати не хотілося. Перед тим, як піти, вона ще раз оглянула пам’ятник, переконавшись, що все ідеально прибрано.
Могилка виглядала доглянутою. З фотографії на неї дивилася молода мама з надзвичайно доброю, теплою усмішкою. Дарина чудово пам’ятала історичну цінність цього знімка. Його зробили в той самий рік, коли маленька Даринка вперше пішла до школи. Столичний фотограф, який знімав тоді першокласників з величезними бантами, не зміг оминути увагою і її маму. Він був просто вражений її природною вродою і навіть намагався запросити на каву, але швидко знітився, дізнавшись, що красуня вже заміжня. Коли Дарина переглядала старі альбоми, щоб обрати світлину для пам’ятника, серце підказало зупинитися саме на цій.
Жінка знову кинула оком на годинник і подумки скрикнула: непомітно пролетіло ще десять хвилин! А це означало, що вона серйозно ризикує запізнитися і стирчати на протязі цілу годину.
Стривожена, вона різко розвернулася і швидким кроком рушила вузькою стежкою до центральних воріт. Проте раптом нога підвернулася на слизькому корінні старої сосни. Дарина різко скрикнула від несподіваного болю і тієї ж миті важко впала на землю, розсипавши вміст сумочки.
— Шановна, ви що, зовсім під ноги не дивитеся? — пролунав хрипкуватий чоловічий голос.