Це був робітник кладовища у вицвілій спецодязі. Від нього відчутно тягнуло стійким запахом вчорашнього застілля, але він цілком впевнено простягнув їй мозолясту руку, щоб допомогти підвестися.
Дарина глянула на свої ноги і тихо охнула. Її улюблені щільні колготки були безнадійно зіпсовані, а коліна подряпані, вкриті сумішшю землі, трави та дрібних крапель крові. Зніяковіла і трохи зла на себе, вона відштовхнула руку незнайомця і, накульгуючи, поплелася до найближчої вільної лавочки.
Присівши, вона тремтячими руками дістала з сумки паперові хустинки та пляшку негазованої води. Трохи змочивши серветку, жінка почала обережно витирати бруд і кров із саден, морщачись від печіння. Робітник, переконавшись, що з пасажиркою не сталося нічого критичного, байдуже знизав плечима і повернувся до своєї перерваної роботи.
Він саме порався біля однієї вкрай занедбаної могили, розташованої біля самої дороги, поруч із купою сухого гілля та опалого листя. Місце поховання виглядало гнітюче. Покосившийся, порослий мохом пам’ятник, відсутність будь-якої огорожі та суцільні хащі бур’янів справляли дуже сумне враження.
Дарина приходила сюди щосуботи, але чомусь раніше ніколи не звертала уваги на цей покинутий куточок, хоча він знаходився зовсім поруч із маминим місцем. Жінка з цікавістю спостерігала за робітником, який неохоче, але методично вирубував чагарники навколо старого надгробка.
Трохи оговтавшись від падіння, вона повільно підійшла до нього.
— Перепрошую… Це могила вашого родича чи, може, знайомого? — обережно поцікавилася вона.
Чоловік спирався на лопату і спантеличено глянув на неї. Дарина поспішила уточнити:
— Я маю на увазі, ви так ретельно прибираєте тут. Це хтось із ваших близьких?
Робітник хмикнув і витер піт із чола тильним боком брудної долоні.
— Та де там моїх! Це директор дав вказівку привести тут усе до ладу, — пояснив він, знову беручись за роботу. — Каже, подзвонив якийсь родич цієї покійної. Дуже просив прибрати. Сам він, бачте, приїхати не може, бо живе десь дуже далеко, ледь не на іншому кінці країни, біля моря. Гроші переказав на контору, от ми і працюємо.
Дарина розуміюче кивнула. Забувши про біль у колінах, вона підійшла ближче до очищеного каменю і, керована якимось дивним поривом, зробила знімок незнайомого надгробка на свій смартфон.
Потім вона подякувала робітнику, розвернулася і, тепер уже дуже уважно дивлячись під ноги, попрямувала до виходу. Звісно ж, на свою дванадцятигодинну електричку вона безнадійно запізнилася. Довелося купувати холодну воду в маленькому привокзальному кіоску і шукати затишне місце в тіні перону, щоб перечекати довгу годину до наступного рейсу.
Коли Дарина нарешті дісталася своєї скромної київської квартири, настінний годинник показував сьому вечора. Вона відчувала приємну втому і раділа лише тому, що завтра неділя, на роботу в бібліотеку йти не треба, і можна буде поспати досхочу.
Перед тим, як розігрівати вечерю, вона попрямувала до ванної кімнати. Ретельно промила рани на колінах антисептиком, тихенько сикчучи від болю, щоб уникнути будь-якого зараження. Лише після цієї процедури вона пішла на кухню, зварила макарони і розігріла на сковорідці дві домашні котлети, що залишилися ще з учора.
З’ївши свою нехитру вечерю, Дарина налила собі чашку м’ятного чаю і відчула, як цікавість бере гору над втомою. Вона вирішила дізнатися більше про ту жінку, чия могила стільки років стояла пусткою.
На старому надгробку було викарбовано ім’я: Ганна Петрівна Левицька-Степанюк. Проте через пошкоджений часом камінь дати народження та смерті розгледіти було неможливо, що значно ускладнювало справу. Жінка відкрила свій старенький ноутбук, зручно вмостилася на дивані і ввела у пошукову систему прізвище та ім’я. Вона не мала жодної конкретної мети — їй було просто по-людськи цікаво.
Серед перших посилань пошуковик видав лише двох осіб із такими даними. Перша дівчина була зовсім юною, їй ледь виповнилося двадцять, і вона мала інше прізвище. А от друга жінка… Друга померла понад чверть століття тому. Усе вказувало на те, що занедбана могила належала саме їй.
За інформацією з мережі, Ганна Петрівна народилася 1 березня 1906 року і відійшла у вічність у віці 83 років. Дарина мимоволі усміхнулася, усвідомивши цікавий факт: у момент смерті Ганни Петрівни її самої ще навіть не було на світі.
Згідно з даними з електронної енциклопедії, Ганна Петрівна свого часу була відомою українською співачкою, яка здобула визнання в богемних музичних колах як неперевершена виконавиця міських романсів. Гортаючи сторінки, Дарина знайшла кілька архівних чорно-білих фотографій, які ілюстрували різні етапи життя покійної.
На одній зі світлин молода, тендітна Ганнуся граційно схиляла голову перед публікою на великій сцені. На іншій — вона вже була старшою, зі спокійним, мудрим поглядом, і тримала за руку маленьку донечку. Третій знімок демонстрував її в оточенні всієї родини: з донькою та сином-підлітком.
Юна Ганна виглядала по-справжньому розкішно і чарівно. Витончена фігура, темне густе волосся, вкладене в елегантну високу зачіску, і білосніжна концертна сукня, яка ідеально підкреслювала її осину талію.
Дарина гірко зітхнула, відсунувши від себе чашку з чаєм. Вона подивилася на своє відображення в темному склі вікна, чітко усвідомлюючи, що їй з її п’ятдесятим розміром одягу ніколи не судилося відчути таку легкість і сценічну невагомість.
Ще в шкільні роки Дарина разом зі своєю найкращою подружкою Вірою відчайдушно намагалися скинути зайву вагу. Вони випробовували на собі безліч модних дієт із жіночих журналів. Ці голодні муки тривали рівно до того дня, поки Дарина не знепритомніла прямо посеред уроку алгебри. Вона й досі пам’ятала смертельно перелякане обличчя своєї матері, яка влетіла до шкільного медпункту, ледь дихаючи від паніки. Відтоді тема жорстких дієт у їхньому домі була закрита назавжди, і Дарина більше ніколи не мордувала себе схудненням.
Жінка закрила кришку ноутбука і відкинулася на спинку дивана, поринувши у філософські роздуми. Чому цей світ такий несправедливий? Чому одні люди отримують від долі все — і вроду, і видатний талант, і визнання, і сімейне щастя з дітьми, як та ж Ганна Петрівна? А іншим випадають лише крихти.