Вони розповіли Алісі все. Про той фатальний день, про брата Костю, про жахливий обман елітного психотерапевта і про нову, крихку надію, яку подарувала їм бабуся Ніна. Дівчинка слухала абсолютно мовчки, забувши про свій йогурт. Її очі ставали все більшими.
— Значить… у мене може бути рідний брат? — нарешті тихо запитала вона, переварюючи почуте. — Живий? І йому зараз десь дванадцять років?
— Ми не знаємо цього напевно, сонечко, — чесно відповів Артем, погладивши доньку по руці. — Але ми будемо шукати правду.
— Я хочу вам допомагати! — Аліса рішуче тряхнула своїм русявим хвостиком, і в цьому жесті Артем побачив точну копію молодої Ірини. — Я чудово шукаю інформацію в інтернеті. Можу пробити соціальні мережі, ТікТок, Інстаграм… Якщо ми дізнаємося хоча б ім’я, я його знайду за п’ять хвилин!
— Тільки твоя школа і підготовка до іспитів не повинні від цього страждати, — суворо, але з любов’ю нагадала Ірина.
— Мам, ти жартуєш? Це ж зараз у мільйон разів важливіше за будь-яку контрольну з алгебри!
— Ні, мила. Важливо абсолютно все. І ми нікуди не будемо поспішати. Ми діятимемо обережно.
За кілька днів знайомий юрист Артема зробив диво. Він підняв свої старі зв’язки і дістав неофіційну виписку з архіву лікарні. В пожовклих документах десятирічної давнини дійсно знайшлася особова справа тієї самої рудоволосої медсестри. Її звали Марина Гриценко. Вона звільнилася за власним бажанням рівно через тиждень після трагічної аварії.
— У нас є її стара адреса реєстрації, — Ірина тремтячими пальцями показала чоловікові роздруківку, яку приніс кур’єр. — Правда, інформація дуже давня, десятирічної давності.
— Почнемо з цього. З’їздимо туди цими вихідними, — вирішив Артем.
— А можна з вами? Будь ласочка! — Аліса миттєво відірвалася від підручника з історії.
— Ні, сонечко, — Артем похитав головою. — Спочатку ми з мамою самі поїдемо в розвідку і все перевіримо. Ми навіть не знаємо, хто зараз там живе.
У суботу вранці вони вирушили за вказаною в паперах адресою. Це виявилася стара, обшарпана п’ятиповерхівка-хрущовка в одному з найвіддаленіших спальних районів Львова, на Левандівці. У темному, холодному під’їзді пахло вогкістю, котами та чиєюсь вчорашньою смаженою картоплею. Стіни були списані графіті.
— Квартира 47, — тихо прочитав Артем цифри на клаптику паперу, підсвічуючи собі екраном телефону. — Це на третьому поверсі. Ходімо.
Він рішуче натиснув на стару, вицвілу кнопку дзвінка.
Двері з тихим скрипом відчинилися. На порозі стояла літня жінка в теплому домашньому халаті та в’язаних шкарпетках. Вона з підозрою, примружившись, оглянула незнайомців.
— Ви до кого, молоді люди? Ми нічого не купуємо і не підписуємо, — її голос звучав насторожено, як у більшості самотніх пенсіонерів.
— Доброго дня. Перепрошуємо за турботу, — Артем спробував усміхнутися максимально привітно. — Ми шукаємо Марину Гриценко. За нашими даними, вона жила тут десять років тому.
— А-а-а, Мариночка… — обличчя жінки миттєво пом’якшало, а в голосі з’явився глибокий сум. Вона важко зітхнула і перехрестилася. — Царство їй небесне, бідній дитині.
Ірина різко похитнулася, інстинктивно схопивши чоловіка за лікоть. Її пальці знову стали крижаними.
— Що… що з нею сталося? — видавила вона з себе.
— Онкологія, доню. Рак з’їв її за лічені місяці, — сусідка скрушно похитала головою. — Три роки тому поховали. Я ж її найближчою сусідкою була по сходовому майданчику, потім цю її квартирку її родичі продали, а я для онука викупила. Хороша була дівчина, але якась завжди сумна, ніби камінь на душі носила.
— А її родичі? — з відчаєм у голосі запитав Артем, відчуваючи, як остання зачіпка вислизає з рук. — Може, залишилися якісь її особисті речі, старі щоденники, медичні документи?
— Та де там. Сестра приїхала з Тернопільської області, забрала кілька сумок з одягом, а все інше старе барахло просто на смітник винесли перед ремонтом. Нічого не залишилося.
На зворотному шляху додому вони їхали в абсолютній, гнітючій тиші. Здавалося, що саме повітря в машині стало важким. Ще одна, здавалося б, рятівна ниточка безжально обірвалася.
Увечері Ірина сиділа на підлозі у вітальні, розклавши навколо себе старі сімейні фотографії. Її очі були червоними від сліз, які вона вже не мала сил стримувати.
— Подивись, — вона тремтячою рукою простягнула Артему пожовклий знімок. — Це мій брат Костя з сином. Рівно за тиждень до тієї проклятої аварії.
На фотографії молодий, життєрадісний чоловік тримав на руках пухкого світловолосого малюка. Обидва щиро, на всі 32 зуби усміхалися просто в об’єктив.
— Йому зараз має бути рівно дванадцять років, — тихо, ледь ворушачи губами, сказала Ірина. — Цікаво, на кого він зараз більше схожий? На Костю чи на свою маму? Який у нього голос?
Артем сів поруч на килим і обережно, але міцно обійняв дружину за плечі.
— Ми не здамося, чуєш? Це лише перша невдача. Є ще міські архіви, старі поліцейські звіти з місця ДТП. Ми можемо найняти найкращого приватного детектива у Львові. Вони вміють знаходити людей навіть без прізвищ.
— Але ж де ми візьмемо на це гроші? Послуги детективів коштують шалено дорого.
— Знайдемо. Я продам машину, — без тіні сумніву відповів Артем.
— Але ж ти так про неї мріяв… Ти стільки працював!
— Це зараз набагато важливіше за будь-який шматок металу. Машину я завжди встигну купити, а втрачений час ми не повернемо.
У неділю вранці до них знову завітала Ніна Петрівна. Побачивши розкладені на журнальному столику старі фотографії та пригнічений стан дітей, вона стурбовано зітхнула.
— Все шукаєте? Ту медсестру не знайшли?
— Знайшли, мам, — глухо відповів Артем. — Тільки вона померла три роки тому. Глухий кут.
— Мам… — раптом Артем підняв очі, в яких блиснула нова, ледь помітна іскра. — А ти бува не пам’ятаєш ще когось із тієї обласної лікарні? Лікарів, хірургів, санітарок? Будь-кого, хто чергував тієї ночі?
— Дай-но подумати… — Ніна Петрівна присіла на краєчок дивана, глибоко замислившись і масажуючи скроні. — Був там такий лікар… Хірург. Він тоді твого Костю оперував, намагався врятувати. Сивий такий, статечний чоловік, в окулярах. Прізвище таке просте, українське… Савченко! Точно, Савченко.
Ірина миттєво схопила ручку і швидко записала прізвище на звороті якогось чека.
— А ім’я по батькові не пам’ятаєте?
— Здається, Михайло. Михайло Сергійович, — впевнено кивнула свекруха. — Дуже хороший був лікар, уважний, золоті руки. Усе відділення на нього молилося.
Артем та Ірина перезирнулися. Їхні очі знову заблищали. Ще одна, цього разу набагато вагоміша ниточка. Хірург, який оперував брата, не міг не знати, що сталося з дитиною.
До вечора понеділка Аліса за допомогою своїх навичок пошуку в соцмережах і на медичних форумах знайшла лікаря Савченка. Він досі працював за спеціальністю. Щоправда, давно пішов з державної лікарні і тепер приймав пацієнтів у дорогій приватній клініці «МедЕліт» на іншому кінці міста.
— Запишемося до нього на офіційний прийом? Заплатимо за консультацію? — запропонував Артем.
— Ні, — рішуче похитала головою Ірина. Вона вже була готова до дій. — У кабінеті, під запис, він може злякатися і нічого не сказати. Краще дочекаємося його на вулиці після завершення зміни. Так буде чесніше і людяніше.
Вони приїхали до скляної будівлі клініки ближче до вечора. Довго сиділи в машині, спостерігаючи за входом. Літній, поважний лікар вийшов одним із найостанніших. Він справді був сивим, трохи згорбленим від років, і ніс у руках важкий шкіряний портфель.
— Михайле Сергійовичу! — Ірина вискочила з машини і швидко підійшла до нього. — Вибачте, чи можна з вами поговорити? Буквально п’ять хвилин.