Ніна Петрівна зустріла їх біля самого під’їзду, кутаючись у вовняну шаль. Незважаючи на мряку та пізню годину, вона не пішла додому, а чекала на дітей.
— Ну, слава Богу, приїхали, — вона з полегшенням видихнула хмарку пари, побачивши, як вони виходять з машини. — А то я вже всі вікна в квартирі протерла, видивляючись ваше авто. Думала серце вискочить.
Вона підійшла і міцно, по-материнськи обійняла спочатку заплакану Ірину, а потім сина.
— Ходімо до хати, діти. Пироги якраз трохи охололи, але ще теплі. Аліса дзвонила півгодини тому, сказала, що у Машки заночує. У них там якийсь терміновий шкільний проєкт, відео монтують. Я їй дозволила, щоб вона не бачила вас у такому стані.
У рідній квартирі пахло затишком: свіжою випічкою, тушкованою капустою та ледь помітно — корицею. Цей домашній аромат контрастував із холодом і жахом, які вони щойно пережили в пафосному ресторані. Вони втрьох сіли за кухонний стіл, страшенно виснажені емоційно, але вже без того липкого страху.
Ірина, ковтаючи гарячий чай і періодично витираючи очі серветкою, розповіла свекрусі всю історію від початку до кінця. Вона нічого не приховувала: ні про шантаж Зборовського, ні про вкрадені гроші, ні про свою відчайдушну надію знайти живого племінника.
Ніна Петрівна слухала абсолютно мовчки. Вона не перебивала, не охала і не засуджувала. Тільки зрідка важко хитала головою, дивлячись на змучену невістку.
— Знаєш що, Ірочко… — сказала вона нарешті, коли розповідь закінчилася, і в кухні запанувала тиша. — А адже я дуже добре пам’ятаю ту страшну аварію під Львовом десять років тому. Я ж тоді якраз у лікарні лежала з тиском, у кардіології. І реанімаційну медсестру з тієї зміни я теж пам’ятаю. Руденька така, зовсім молоденька дівчина.
Ірина завмерла з чашкою чаю біля самих губ. Її очі розширилися.
— Руденька медсестра? — перепитала вона, боячись навіть дихати. — Ви серйозно?
— Так. Я тоді вночі заснути не могла, ходила коридором. Бачила, як вона все якісь медичні картки носила, суєтилася біля ординаторської, виглядала дуже знервованою, ніби ховала щось. А потім, пам’ятаю, раптом кудись безслідно зникла. Медперсонал потім пліткував, що вона несподівано звільнилася за власним бажанням наступного ж дня. Навіть розрахункові не забрала.
— Мам, ти можеш її описати трохи детальніше? — Артем різко подався вперед, спираючись ліктями на стіл. Сон як рукою зняло.
— Та звичайна дівчина, років двадцять п’ять на вигляд, — Ніна Петрівна примружилася, напружуючи пам’ять. — Волосся таке яскраво-руде, кучеряве, ніби хімію зробила. І родимка… велика родимка ось тут, — вона торкнулася пальцем своєї лівої щоки. — Дуже примітна деталь.
— Боже мій… — прошепотіла Ірина, і по її обличчю знову покотилися сльози, але цього разу — сльози справжньої, не купленої надії. — Значить, ця жінка дійсно існувала! Зборовський не все вигадав, він просто дізнався реальні факти і перекрутив їх!
— Тільки не починай знову себе накручувати, благаю, — Артем міцно взяв дружину за руку. — Це поки що нічого конкретного не означає.
— Але якщо знайти цю медсестру… Вона ж знає правду!
— У тій обласній лікарні напевно залишилися якісь паперові архіви, — діловито продовжила Ніна Петрівна, підсуваючи їм тарілку з пирогами. — Особові справи колишніх співробітників, накази про звільнення. Такі документи в державних установах зберігаються десятиліттями.
— Це вже щось реальне, — кивнув Артем, відчуваючи, як уньому прокидається азарт. — Не хворі вигадки елітного шахрая, а справжній, відчутний слід.
— Тільки давайте домовимося: ніяких розслідувань сьогодні вночі, — він стиснув руку дружини. — Зараз нам усім потрібно просто поспати. Завтра буде новий день.
Ірина слухняно кивнула, але Артем чудово бачив: у її очах уже загорілася та сама знайома, вперта рішучість. Він зрозумів, що тепер вона точно не зупиниться. Але цього разу він буде поруч із нею на кожному кроці. Цього разу вони шукатимуть правду разом, як і належить справжній родині.
Пізньої ночі, коли Ніна Петрівна пішла до себе додому, Артем та Ірина сиділи в темряві вітальні. Світився лише екран електронного годинника.
— Знаєш, — тихо, вдивляючись у темряву, сказала Ірина, поклавши голову чоловікові на плече. — Коли Костя загинув… я тоді подумки поклялася собі, що ніколи, ні за яких обставин не залишу його маленького сина. Я мала стати йому другою матір’ю. А наступного ранку нам сухо сказали, що малюк теж не вижив у тій трощі. І я ніби померла всередині разом із ними. Я так і не змогла собі пробачити, що не поїхала того вечора з ними.
— Тому ти так легко і сліпо повірила Зборовському?
— Так. Для мене це був шанс… шанс хоча б частково виправити те, що я не вберегла їх тоді. Шанс спокутувати свою вигадану провину.
Артем ще міцніше обійняв дружину.
— Ми обов’язково знайдемо правду, якою б гіркою чи несподіваною вона не була. Але я прошу тебе: більше ніколи ніякої брехні між нами. Домовилися?
— Домовилися, мій рідний, — вона довірливо притиснулася до його грудей. — Дякую, що ти не пішов сьогодні геть. Дякую, що повірив мені.
Наступного ранку Артем прокинувся від короткого звуку вхідного повідомлення. Зборовський, хоч і був мерзотником, але слово дотримав. Залишок суми — понад мільйон гривень — успішно надійшов на банківську картку Ірини. Гроші на машину були врятовані.
Дружина вже не спала. Вона сиділа на кухні за своїм ноутбуком, зосереджено гортаючи сторінки старих місцевих новинних порталів десятирічної давності. На столі холола кава.
— Знайшла статтю про ту аварію на трасі Київ-Чоп, — сказала вона, не обертаючись на кроки чоловіка. — І кілька аматорських фотографій з місця події. Підійди, подивись.
На зернистому, розмитому знімку було видно перекинутий у кювет понівечений автомобіль Кості, мигалки поліції та людей у медичних халатах. На задньому плані, біля відкритих дверей карети швидкої допомоги, дійсно чітко виднілася жіноча фігура з кучерявим рудим волоссям, зібраним у недбалий пучок.
— Може, варто почати з відділу кадрів тієї самої лікарні? — запропонував Артем, вдивляючись у монітор. — У мене є знайомий юрист, він може зробити офіційний адвокатський запит, щоб нам дали інформацію легально.
— Я вже написала йому в месенджер вранці, чекаю відповіді, — Ірина нарешті відірвалася від екрана.
До сніданку додому повернулася Аліса. Увійшовши на кухню і кинувши рюкзак на стілець, вона миттєво завмерла, переводячи погляд з батька на матір. Її підлітковий радар одразу вловив напругу.
— Що трапилося? Чому у вас обох такі обличчя, ніби ви привидів побачили?
— Не хвилюйся, доню, — Артем м’яко відсунув для неї стілець. — Сідай. Нам потрібно розповісти тобі одну дуже важливу сімейну історію.
— Це якось пов’язано з дядьком Костею? — Аліса уважно і серйозно подивилася на матір. — Я бачила кілька днів тому, як ти плакала вночі над його старими фотографіями у вітальні.
Ірина здригнулася.
— Ти не спала?
— Прокинулася води попити, почула голоси, а потім побачила тебе з альбомом. Я не хотіла заважати…
— Так, мила. Це про дядька Костю. І про твого двоюрідного брата.