Залишившись наодинці в тиші кухні, Артем тремтячими пальцями діставав телефон і відкрив пошуковик. Запит “Марк Зборовський” видав сотні результатів. Він додав до пошуку “Львів” і почав гачкоподібно проглядати сторінки. На третьому посиланні щось змусило його серце завмерти.
“Відомий психотерапевт Марк Антонович Зборовський проводить приватні консультації та сімейну терапію. Спеціалізація: кризи у стосунках, особистісний ріст, робота з глибокими травмами”.
Артем відчув, як до горла підкочується нудота. Психотерапевт? Його Ірина таємно ходить до психотерапевта? Чому вона нічого не сказала йому, своєму чоловікові? І, що найголовніше, звідки взялися такі астрономічні суми за прийоми? На професійній фотографії сайту Зборовський виглядав надзвичайно солідно. Благородна сивина на скронях, уважний, ніби пронизливий погляд з-під дорогих окулярів у тонкій оправі, легка поблажлива напівусмішка. Щось у цій усміщині здалося Артему глибоко неприємним, навіть хижим.
Раптом у пам’яті яскравим спалахом виринула їхня недавня розмова. Близько місяця тому Ірина, сидячи на цьому самому місці за кухонним столом, обережно завела мову про те, що їм потрібно більше спілкуватися. Що вони ніби віддаляються одне від одного у побутовій рутині. А він тоді просто відмахнувся. Робота, дедлайни, виплата кредиту за нову машину — йому здавалося, що це звичайні жіночі примхи.
Звук вхідного повідомлення вирвав його зі спогадів.
«Ірина: Затримаюся сьогодні. Дуже багато роботи з річним звітом, не чекайте мене з вечерею».
Пальці Артема самі швидко набрали відповідь:
«Може, я заїду за тобою? Повечеряємо разом десь у центрі?»
Відповідь прийшла майже миттєво:
«Не треба, милий. Я зараз на нараді, а потім ще мушу заїхати до Світлани, забрати важливі накладні».
Артем заплющив очі. Світлана — це керівниця відділу, де працювала Іра. “Можна подзвонити їй і перевірити?” — подумав він. “Ні, це буде вже зовсім низько. Я не буду опускатися до стеження”. Він відкрив фотографію дружини на заставці свого телефону. Ірина щиро усміхалася на тлі Карпатських гір. Та сама світла, тепла усмішка, в яку він без тями закохався п’ятнадцять років тому. Невже весь цей час вона просто майстерно прикидалася?
У двері подзвонили. На порозі стояла його мама, Ніна Петрівна, з двома великими пакетами продуктів.
— Артемчику, отримала твій переказ! Дякую тобі величезне, синку, — вона тепло усміхнулася, обтрушуючи парасольку. — Вирішила вам напекти пирогів з капустою на знак подяки. Знаю ж, як Ірочка їх обожнює.
Він машинально забрав у неї важкі пакети, пропускаючи матір до теплої квартири. Від самої лише згадки імені дружини щось знову болісно стиснулося всередині.
— Мам, ти… — він зам’явся, переминаючись з ноги на ногу в коридорі. — Ти бува не помічала останнім часом нічого дивного в поведінці Іри?
Ніна Петрівна зупинилася на півдорозі до кухні, знімаючи пальто, і дуже уважно подивилася на сина.
— А що таке? Сталося щось?
— Та ні, нічого такого, — Артем спробував видавити із себе усмішку. — Просто вона так багато працює останнім часом. Майже не бачимося.
— Так адже вона завжди такою була, гіпервідповідальною, — мама пройшла на кухню і почала по-господарськи розбирати пакети. — Пам’ятаєш, як ви тільки познайомилися?
Звісно, він пам’ятав. Це був другий курс Львівського університету. Курсова з макроекономіки, стара читальна зала бібліотеки, величезний стос книжок у руках тендітної Ірини. Вона тоді послизнулася на свіжовимитій підлозі, а він дивом встиг підхопити і її саму, і ті кляті книжки. Потім вони довго пили дешеву каву в університетській їдальні, розмовляючи аж до самого закриття. Вона виявилася студенткою з паралельного потоку.
— Така серйозна дівчинка була, — продовжувала Ніна Петрівна, викладаючи на стіл борошно та яйця. — Усе по поличках, усе наперед продумано. Якби не її організованість, де б ти зараз був зі своєю вічною студентською безтурботністю?
Артем розсіяно кивав, допомагаючи розкладати продукти в холодильник. Так, Ірина справді завжди була надзвичайно організованою. Можливо, навіть занадто організованою. Настільки, що роками могла б філігранно приховувати щось по-справжньому важливе і страшне.
— Синку, у тебе точно все гаразд? — мама раптом зупинилася і поклала свою теплу руку йому на плече. — Якийсь ти сам не свій сьогодні. На тобі лиця немає.
— Просто втомився, мам. На роботі справжній завал, ще й погода ця тисне, — Артем відвернувся до вікна, ховаючи очі.
— Ну-ну, — Ніна Петрівна явно не повірила цим відмовкам, але тактовно наполягати не стала. — Давай я краще тісто поставлю. Зроблю з капустою та грибами, як ти найбільше любиш.
Телефон у кишені знову коротко завібрував. Артем миттєво дістав його, відчайдушно сподіваючись побачити повідомлення від Ірини, яке б усе пояснило. Але це знову був банк.
«Шановний клієнте, нагадуємо про необхідність погасити заборгованість за кредитною карткою…»
Він здивовано нахмурився. Яка ще заборгованість? У Ірини завжди всі фінанси були під ідеальним контролем, вона терпіти не могла жити в борг. Він знову швидко зайшов у додаток. Дійсно, мінус 120 тисяч гривень по кредитці. Коли взагалі встигла набігти така дика сума?
— Мам, я на хвилинку, — пробурмотів він і швидко вийшов у коридор, подалі від сторонніх очей.
У довгому списку операцій по кредитці виявилася ціла серія свіжих, абсолютно нетипових платежів. Бутик жіночого одягу «Монте-Карло» — 43 тисячі. Елітний спа-комплекс «Орхідея» — 28 тисяч 500 гривень. Панорамний ресторан «Елізіум» — 12 тисяч 600. І все це лише за останній місяць.
Ірина ніколи в житті не була марнотраткою. Навіть свій ювілей вона воліла відзначати вдома, у вузькому колі сім’ї, власноруч приготувавши вечерю. Завжди казала, що ресторанна їжа невиправдано дорога і позбавлена душі. А тепер…
Артем важко притулився спиною до холодної стіни коридору. У голові калейдоскопом крутилися уривки її фраз за останні тижні: “Милий, я сьогодні поужинаю з дівчатами з відділу… Записалася на масаж спини, бо щось поперек ниє… Світлана попросила терміново допомогти з аудитом, доведеться затриматися в офісі”.
Тепер кожнісінька з цих фраз звучала фальшиво. Кожне слово наповнювалося новим, огидним сенсом.