У вухах різко зашуміло, немов він опинився під водою. Тремтячими пальцями він відкрив історію власних операцій.
Три тижні тому. Переказ на картку Ірини — 642 тисячі гривень.
— Синку, та що ж з тобою? Ти білий як крейда! — мама кинула качалку і кинулася до нього. — Тиск, чи що, впав?
— Ні, мам… — він насилу ковтнув повітря, яке раптом стало густим і гарячим. — Просто… голова трохи паморочиться.
— Так з’їж хоч що-небудь! Зранку ж, мабуть, на каві одній сидиш, — заметушилася Ніна Петрівна, наливаючи йому склянку води. — Я зараз швиденько хоч один пиріжок підсмажу.
Але Артем її вже не чув. У голові вибухали цифри. Понад два мільйони гривень за три місяці. Його кровні накопичення, її повністю спустошена кредитка, плюс якісь невідомі джерела грошей, які вона десь позичала. І все це зникло невідомо куди, розчинилося в повітрі.
Він знову відкрив сторінку цього Зборовського. “Професійна допомога у вирішенні сімейних проблем. Індивідуальний підхід. Конфіденційність гарантується”. І в самому низу, дрібним, ледь помітним шрифтом: “Вартість базової консультації — 15 тисяч гривень”.
П’ятнадцять тисяч за сеанс. Це дорого, навіть дуже дорого для Львова. Але ж Ірина переказувала йому сотні тисяч! Що це за такі «консультації»?
— Мам… — Артем повільно підняв абсолютно порожні очі від телефону. — А от якби батько… — він запнувся, важко підбираючи слова. — Якби тато почав дивно поводитися, ти б що зробила?
Ніна Петрівна завмерла зі склянкою води в руках. По її посіченому зморшками обличчю пробігла темна тінь.
— Ти про що це зараз?
— Ну, припустімо… якби він почав постійно затримуватися на роботі, брехати в очі, витрачати величезні суми незрозуміло на що…
Мама повільно поставила склянку на стіл і витерла руки.
— Артеме. — Її голос став незвично тихим, але твердим. — Що відбувається в цьому домі? Щось з Ірою?
Він похитав головою, дивлячись в одну точку на скатертині.
— Ні, нічого, просто запитав…
— Сину, не крути мені голову, я ж бачу, що сталася біда!
Артем мовчав. Розповісти матері? Ні, вона миттєво почне хапатися за серце, пити валер’янку. Та й що саме розповідати? Свої дикі підозри, здогадки про зраду і вкрадені гроші?
— Просто втомився, мам, правда, — він спробував криво усміхнутися. — Давай краще з пирогами допоможу.
Ніна Петрівна важко зітхнула і сіла на стілець навпроти сина, зазирнувши йому просто в очі.
— Коли твій батько почав затримуватися на роботі двадцять п’ять років тому, я теж спочатку робила вигляд, що все нормально. Не хотіла вірити в очевидне, виправдовувала його… — Артем здригнувся. Про давній роман батька з молодою практиканткою вони в сім’ї ніколи не говорили. Це була та болюча сторінка історії, яку всі воліли назавжди поховати в минулому.
— Мам, не треба…
— Треба, синку. Бо я зараз бачу в твоїх очах той самий відчай і страх, що був тоді у мене.
— І що ти зробила тоді? — тихо, майже пошепки запитав Артем.
— Поговорила з ним. Прямо, чесно, без істерик, биття посуду і звинувачень. — Мама поклала свою теплу долоню на його холодну руку. — Запитала, чи він досі любить мене і тебе, чи хоче зберегти нашу сім’ю. І він… Він тоді плакав, як маленький хлопчисько на цій самій кухні. Просив вибачення. Сказав, що просто заплутався в собі.
Ніна Петрівна сумно, але світло усміхнулася.
— Ми разом ходили до сімейного психолога. Місяцями відновлювали довіру по крупинках. Це було пекло як нелегко, але ми впоралися.
Артем міцно стиснув мамину руку.
— А якби не впоралися?
— Значить, не доля. Але завжди краще знати гірку правду і приймати рішення, ніж роками жити в липкому страху і підозрах.
Саме в цей момент у кишені Артема знову завібрував телефон. СМС від банку.
«Операція за карткою. Оплата: 9800 грн. Одержувач: Ресторан Елізіум».
Серце пропустило удар, а потім забилося з шаленою швидкістю. Просто зараз. У цю саму хвилину. Поки вона натхненно бреше йому по телефону про якусь “базу даних Світлани”, Ірина сидить у найпафоснішому ресторані міста. З ким? За чиї гроші?!
— Знаєш, мам… — Артем різко, рвучко підвівся з-за столу. — Ти абсолютно маєш рацію. Потрібно поговорити. Прямо зараз.
— Може, варто почекати до завтра? — в очах матері майнуло непідробне занепокоєння. Вона зрозуміла, що сказані нею слова стали каталізатором. — На свіжу голову, синку. Не рубай з плеча.
— Ні. Я повинен знати правду сьогодні.
Він швидко набрав коротке повідомлення Ірині:
«Я знаю, що ти в Елізіумі. Нам потрібно серйозно поговорити. Я їду до тебе».
Відправив. І одразу пішов у коридор одягатися, намагаючись не дивитися на стривожене, бліде обличчя матері.
— Може, я поїду з тобою? — Ніна Петрівна зробила крок за ним.
— Не треба, мам. Це наша з нею справа, ми самі маємо розібратися, — Артем нервово натягував шкіряну куртку, плутаючись у рукавах. — Побудь удома. Аліса скоро повернеться від подруги, прослідкуй, щоб вона повечеряла.