Телефон мовчав. Ірина не відповідала на його повідомлення. Руки Артема дрібно тремтіли, коли він гачкоподібно нишпорив по кишенях у пошуках ключів від автомобіля.
— Синку! — мати зупинила його вже біля самих вхідних дверей, поклавши руку на плече. — Що б там не сталося сьогодні… не роби дурниць. Пам’ятай, у вас є донька.
Він лише мовчки кивнув, не в силах вимовити ані слова, бо горло звело спазмом. У голові билася тільки одна думка. Ресторан «Елізіум» знаходиться в центрі, це хвилин п’ятнадцять їзди вечірнім містом. П’ятнадцять хвилин до моменту, який назавжди розколе його життя на “до” і “після”.
Сівши за кермо свого авто, Артем намагався хоч трохи зібратися з думками. Що він їй скаже, коли побачить? З ким вона там зараз п’є вино на десять тисяч гривень? З цим солідним психотерапевтом Зборовським? Чи з кимось іншим, молодшим і багатшим? Вечірній Львів плив за вікном розмитими плямами неонових вивісок і світлофорів, двірники розмазували мряку по лобовому склу.
На черговому червоному світлофорі біля Оперного театру екран телефону нарешті засвітився. Повідомлення від Ірини.
«Артеме, благаю, не треба влаштовувати сцен. Я тобі все поясню, просто дочекайся мене вдома».
Він стиснув кермо так, що кісточки на пальцях побіліли. Сцен? Вона боїться якихось публічних сцен? Після всього, що вона накоїла, після викрадених грошей на машину — вона переймається через свою репутацію?!
Прийшло ще одне повідомлення:
«Благаю тебе. Просто їдь додому. Заради Аліси».
Світлофор перемкнувся на зелений. Артем різко натиснув на педаль газу. До ресторану залишалося менше п’яти хвилин.
Припаркувавшись біля панорамного ресторану «Елізіум», Артем кілька хвилин сидів нерухомо, втупившись у неонову вивіску, що відбивалася на мокрому капоті його авто. Крізь величезні панорамні вікна було добре видно розкішну залу: столики з білосніжними скатертинами, офіціантів у строгих жилетках, відвідувачів у дорогих вечірніх вбраннях. На парковці стояли суцільні позашляховики преміум-класу, серед яких його скромна машина виглядала чужорідно.
Телефон на панелі знову ожив. Вхідний дзвінок від Ірини. Він різко скинув виклик, глибоко вдихнув прохолодне повітря і рішуче вийшов з машини.
Біля масивних дубових дверей його одразу зупинив хостес-адміністратор у бездоганному костюмі.
— Добрий вечір, пане. У вас замовлено столик? — його тон був ввічливим, але погляд швидко оцінив повсякденну куртку і джинси Артема.
— Ні, я шукаю дружину, — голос Артема звучав хрипло і зривався. — Ірина Коваленко. Вона зараз має бути тут.
— Пробачте, але політика нашого закладу не дозволяє надавати інформацію про гостей. Це конфіденційно.
— Я її законний чоловік, — Артем нервово дістав з внутрішньої кишені паспорт і розгорнув перед обличчям адміністратора. — Ось, дивіться штамп. Мені просто потрібно знати, де вона сидить.
Адміністратор із сумнівом подивився спочатку на документ, потім на напружене обличчя Артема.
— Зачекайте хвилинку, будь ласка.
Він відійшов до стійки і щось тихо, прикриваючи рот рукою, сказав по рації. Тим часом Артем гачкоподібно оглядав величезну залу, намагаючись знайти знайомий силует у напівтемряві. Її улюблене місце завжди було біля вікна, подалі від галасливого входу і барної стійки. Вона завжди обирала такі затишні куточки, коли вони зрідка приходили сюди вдвох у минулому.
Ззаду пролунали швидкі, майже панічні кроки.
— Артеме!
Він різко обернувся. Ірина стояла за кілька кроків від нього. На ній була розкішна чорна вечірня сукня, якої він ніколи раніше не бачив у її гардеробі. Волосся ідеально вкладене, на щоках — неприродний рум’янець, але в очах плескався такий тваринний, непідробний страх, що Артему стало моторошно.
— Ходімо звідси, — вона зробила крок до нього і схопила за рукав куртки. Її пальці були крижаними. — Прошу тебе, благаю… давай поговоримо вдома.
— Ні, — Артем повільно похитав головою, вивільняючи руку. — З мене досить брехні. Де він?
— Хто? — Ірина миттєво зблідла, рум’янець зник, залишивши лише сіру маску жаху.
— Зборовський. Або хто там із тобою вечеряє за мій рахунок? — його голос зрадницьки затремтів. — Понад два мільйони гривень за три місяці, Іро! Два мільйони! Включаючи мої останні заощадження на машину. Що, в біса, тут відбувається?!
— Тихіше, благаю, — вона знову схопила його за руку, озираючись на інших відвідувачів. — Будь ласка, тільки не тут. Люди ж дивляться.
— Чому не тут? Боїшся, що твій елітний психотерапевт почує і влаштує сцену ревнощів?
— Артеме, ти все зовсім, абсолютно неправильно зрозумів!
— Тоді поясни! Прямо зараз, дивлячись мені в очі! — він зірвався на хрипкий напівкрик. — Де ці гроші? Куди ти їх переказуєш? І, найголовніше, чому ти мені брешеш, дивлячись в очі?!
В очах Ірини заблищали великі сльози, вона почала дрібно тремтіти.
— Добре… — вона глибоко, судомно вдихнула повітря. — Тільки не в залі. Ходімо до машини. Я все розповім.