Артем мовчки розвернувся і попрямував до парковки, Ірина дріботіла слідом. У його голові нещадно шуміло. Він дивився на її пряму спину, на цю знайому витончену ходу і ловив себе на думці, що геть не впізнає жінку, з якою прожив під одним дахом стільки щастливих років.
Сівши в холодний салон автомобіля, Ірина довго мовчала. Вона нервово теребила шкіряний ремінець своєї дорогої сумочки, не наважуючись підняти погляд.
— Пам’ятаєш Костю? — нарешті тихо, майже пошепки вимовила вона.
— Якого ще Костю? — Артем роздратовано нахмурився.
— Мого брата.
Артем завмер. Молодший брат Ірини, Костянтин, трагічно загинув десять років тому у страшній аварії на трасі під Львовом. У їхній родині про це майже не говорили — це була занадто болюча, не залікована часом тема, яка одразу викликала в Ірини сльози. До чого тут взагалі покійний Костя?
— Мій племінник… Він живий, — видавила з себе Ірина, і по її щоках покотилися сльози, змиваючи ідеальний макіяж.
Артем ошелешено, кліпаючи очима, дивився на дружину. Весь його праведний гнів і ревнощі раптом кудись випарувалися, поступившись місцем абсолютному шоку.
— Що ти таке кажеш? Ми ж усі знали, ми ховали… Нам сказали, що син Кості теж загинув у тій машині.
— Я теж так думала всі ці десять років… — Ірина до болю стиснула пальці в кулаки. — Але три місяці тому мені на особистий номер зателефонувала якась жінка. Сказала, що тоді, в ту страшну ніч, вона працювала медсестрою в реанімації обласної лікарні. Малюка тоді встигли врятувати. Він був у дуже важкому стані, але вижив.
— А потім? Що було потім? — Артем подався вперед, не вірячи власним вухам.
Вона уривчасто, важко зітхнула, намагаючись опанувати ридання.
— Його незаконно всиновили. Якісь дуже багаті люди. Підробили всі медичні документи, видали довідку про смерть, а справжні папери… Справжні документи якимось чином опинилися у цього Зборовського. І тепер він вимагає гроші за будь-яку інформацію.
— Це шантаж?! — Артем відчув, як усередині все крижаніє від жаху. Тож не було ніякого коханця. Був лише безжальний, цинічний хижак, який пив кров з його дружини.
— Так, — прошепотіла Ірина, ховаючи обличчя в долонях. — Він погрожує знищити всі докази. Каже, що якщо я не платитиму, він спалить оригінали метрик. І без них ми ніколи в житті не знайдемо хлопчика.
— Чому ти мовчала?! — Артем різко взяв її за зледенілі руки, намагаючись зігріти. — Чому ти не прийшла до мене? Чому не розповіла?!
— Я до смерті боялася, Артеме… — її голос зривався на істерику. — Зборовський попередив: якщо я хоч словом обмовлюся чоловікові або піду в поліцію, він одразу все знищить. У нього скрізь свої люди. І тоді… тоді я назавжди втрачу Костиного сина. Це єдина ниточка!
— А до чого тут ці ресторани, бутики, дорогі спа-салони?! — Артем обвів рукою сяючу вивіску “Елізіуму”.
— Це його хворі умови. Він змушує мене ходити в ці пафосні місця, купувати дорогі речі. Каже, що так він «перевіряє мою платоспроможність» і мою готовність беззаперечно підкорятися його правилам. Це ніби психологічна гра, він ламає мене…
— Але ж це чистої води шахрайство! Психологічний терор! — Артем від люті з силою стукнув долонею по керму. Автомобільний сигнал коротко і глухо пискнув. — Скільки ще можна годувати цього покидька?!
— А якщо він не бреше?! — в очах Ірини знову спалахнув відчай. — Якщо мій рідний племінник справді живий, я зобов’язана його знайти! Чуєш, зобов’язана! Це останнє, що я можу зробити для пам’яті Кості…
— І скільки ще він буде тебе доїти? Два мільйони за три місяці, Іро! Це ж повне безумство! Ми залишилися без копійки!
— Він обіцяв передати мені всі документи через тиждень. Присягався, що сьогоднішній переказ — це останній платіж.
— І ти йому віриш? — Артем розвернувся до дружини всім корпусом. — Він щоразу каже «останній», а потім вигадує нові хворі умови. Зрозумій, шантажисти ніколи не зупиняються. Це ніколи не закінчиться, поки він не витягне з нас усе, разом із квартирою!
— Що ж мені тоді робити?! — Ірина безсило відкинулася на спинку сидіння. — Я не можу просто так відступити… Не можу кинути пошуки.
Артем дивився на свою дружину. Таку беззахисну зараз, таку розбиту і загублену. Всі його недавні підозри, вся ця сліпа ревність раптом здалися йому такими дріб’язковими і нікчемними перед обличчям її справжнього, глибокого горя. Вона місяцями несла цей тягар сама, з’їдаючи себе зсередини.
— Ми підемо в поліцію, — твердо і спокійно сказав він. — Завтра ж зранку.
— Ні! Він же все знищить!
— Іро, послухай мене дуже уважно, — Артем міцно взяв її за плечі, змушуючи подивитися йому прямо в очі. — Якщо твій племінник дійсно живий, його можна знайти законним шляхом. Є офіційні бази даних, є приватні детективи, адвокати. А якщо це просто цинічне шахрайство — цього виродка потрібно зупинити і посадити за ґрати.
— Я так боюсь… — прошепотіла вона. — Боюсь, що власними руками знищу єдиний шанс.
— А я боюсь втратити тебе, розумієш? — Артем ніжно притягнув її до себе і міцно обійняв. — Ти ж зовсім змарніла, схудла, ночами не спиш, сидиш на заспокійливих. Це пекло має припинитися.
— Пробач мені… — Ірина уткнулася мокрим обличчям йому в плече. — За цю жахливу брехню, за вкрадені гроші на машину. Я просто не знала, як правильно вчинити. Я заплуталася.
— Ми з усім впораємося. Разом. Тільки обіцяй: більше жодних таємниць між нами, добре?
У цей самий момент телефон у сумочці Ірини коротко дзенькнув. Вона здригнулася, наче від удару струмом, і дістала апарат. Її обличчя знову стало білим.
— Він тут… у ресторані, — її голос зірвався на здавлений шепіт. — Пише, що якщо я не повернуся за столик через п’ять хвилин, угода скасовується назавжди, і всі документи підуть у шредер…
— Чудово, — Артем рішуче відчинив двері машини, і в салон увірвалося холодне нічне повітря. — Значить, ми поговоримо з цим паном просто зараз.
— Стій! — Ірина з жахом вчепилася в його куртку. — Ти не розумієш, він дуже впливова людина у місті! У нього зв’язки!
— Тим краще. Значить, йому є що втрачати, — Артем був непохитний, його очі холодно блиснули. — Де саме він сидить?
— За дальнім столиком, у самому кутку біля вікна… В сірому костюмі, — Ірина говорила майже нечутно. — Але давай не сьогодні, прошу! Давай поїдемо додому і все обміркуємо!
— Ні. Досить бігати і ховатися. Досить боятися. Пішли.
Він владно взяв дружину за руку. Її тонкі пальці були холодні, як лід. Вони разом рушили назад до яскраво освітлених дверей “Елізіуму”.