У фоє ресторану їх знову спробував зупинити той самий адміністратор, але Артем просто мовчки, з крижаним спокоєм відсторонив його рукою і впевнено пройшов повз, ведучи за собою Ірину. Вони йшли через усю залу, лавіруючи між столиками. Грала тиха, розслаблююча джазова музика, чулося приємне брязкання дорогих келихів, але для Артема все це злилося в один суцільний гул. Він бачив лише свою ціль.
Марк Зборовський виявився саме таким, яким Артем запам’ятав його з фотографії на сайті. Дорогий сірий костюм, ідеальна зачіска з благородною сивиною на скронях, стильні окуляри в тонкій оправі. Він сидів за кутовим столиком, розслаблено відкинувшись на спинку м’якого дивана, і попивав червоне вино. Побачивши їх, він розтягнув губи в поблажливій, фірмовій напівусмішці.
— А ось і наша прекрасна Ірина, — Зборовський граціозно підняв келих з вином на знак вітання. — І, як я розумію, її законний чоловік? Що ж, приєднуйтесь. Присядьте, вип’ємо за знайомство.
— Ні, дякую, — Артем зупинився навпроти, міцно поклавши руки на спинку вільного стільця. Його кісточки побіліли від напруги. — Ми поговоримо стоячи. Про те, як ви безсоромно шантажуєте мою дружину і витягуєте з нашої сім’ї гроші.
Усмішка Зборовського стала ще ширшою, але очі залишилися холодними і колючими.
— Які гучні, драматичні слова, юначе! Я всього лише надаю специфічні послуги. Ексклюзивна інформація коштує чималих грошей, ви ж, як дорослий чоловік, маєте це розуміти?
— Розумію. Як розумію і те, що вимагання та шантаж — це кримінальний злочин, за який в Україні передбачено реальний термін, — голос Артема звучав низько і рівно, без жодної істерики.
— Вимагання? — психотерапевт картинно, з удаваним здивуванням підняв брови. — У вас є хоч якісь докази? Записи наших розмов? Може, свідки?
Ірина від страху ще міцніше стиснула руку чоловіка, ховаючись за його спиною.
— У нас є банківські перекази на ваші рахунки, — спокійно і жорстко відповів Артем. — Є повна історія ваших повідомлень із погрозами знищити документи. І є ми, двоє свідків, які готові дати свідчення слідчому.
— Ах, ці перекази! — Зборовський зробив ще один невеликий ковток з келиха, смакуючи вино. — Це ж оплата за цілком легальні психологічні консультації. У мене є всі необхідні дипломи, ліцензії, сплачені податки. А повідомлення? Що ж, мій адвокат скаже, що я просто специфічним методом підтримував надію вашої хворої дружини знайти зниклого родича. Хіба дарувати надію — це злочин?
— Ви хоч що-небудь насправді знаєте про хлопчика? — раптом тихо, але з надривом запитала Ірина, виступаючи з-за плеча чоловіка.
— Звісно, моя люба. — Він усміхнувся їй так солодко, ніби вони були старими добрими друзями. — І вся ця безцінна інформація може стати вашою вже сьогодні. Потрібно тільки…
— Ні, — різко перебив його Артем, нахиляючись ближче до столу. — Більше жодних грошей. Жодної копійки ви від нас не отримаєте.
Зборовський повільно, з показним розчаруванням поставив келих на білосніжну скатертину.
— У такому разі, боюся, нашу змістовну розмову закінчено. Дуже шкода. Мені справді дуже шкода цього хлопчика.
— Дійсно шкода, — Артем дістав свій телефон і поклав його на стіл перед психотерапевтом. — Тому що зараз я наберу номер поліції. А завтра вранці ми з дружиною підемо не лише в прокуратуру, а й до знайомих журналістів.
— Це порожні погрози і блеф, — гидливо скривився Зборовський, але в його колючих очах вперше майнуло реальне занепокоєння.
— Ви ж наче розумна людина, Марку Антоновичу, — продовжив тиснути Артем, дивлячись йому просто у вічі. — Розумієте, що рано чи пізно хтось із ваших доведених до відчаю клієнтів не витримає? І тоді спливе абсолютно все. І про ваші липові консультації, і про шантаж, і про доведення до нервового зриву. Хочете ризикнути своєю елітною репутацією у Львові? Хочете, щоб ваші заможні клієнти розбіглися, як щури?
Усмішка остаточно і безповоротно зникла з доглянутого обличчя психотерапевта. Маска сповзла.
— Чого конкретно ви хочете? — голос Зборовського втратив усю свою оксамитовість і став жорстким, металевим.
— Правду. Прямо зараз. Чи є у вас насправді хоч якісь медичні документи про племінника моєї дружини?
Зборовський довго мовчав, нервово постукуючи доглянутими пальцями по столу. Потім важко, роздратовано зітхнув.
— Ні. Ніяких документів у мене немає і ніколи не було.
Ірина похитнулася, ніби від фізичного удару. Артем ледь встиг підхопити її за талію, підтримуючи на ногах.
— А як же… та жінка з реанімації? Та медсестра, що дзвонила мені? — прошепотіла вона побілілими губами.
— Не було ніякої медсестри, — Зборовський відвів погляд, розглядаючи візерунок на скатертині. — Я просто найняв актрису для одного дзвінка. Я випадково дізнався про вашу давню сімейну трагедію від наших спільних знайомих на одній вечірці. Подумав, що ви… ідеально підходящий клієнт.
— Підходящий клієнт?! — голос Ірини зірвався на хрипкий крик, який потонув у звуках джазу. — Ви свідомо грали на моєму найстрашнішому горі! Ви розтоптали мою пам’ять про брата!
— А знаєте, що в цій історії найсмішніше? — Зборовський раптом цинічно усміхнувся, дивлячись на неї знизу вгору. — Ви так легко, так наївно в усе це повірили! Ви настільки відчайдушно хотіли знайти цього хлопчиська, щоб заглушити власну провину, що навіть не помічали очевидних речей. Ви жодного разу не перевірили жодного мого слова! Ви самі несли мені гроші!
— Пельку стули, мерзотнику, — крізь зуби процідив Артем, відчуваючи, як сильно сверблять кулаки. Але бити його тут, під камерами, було б помилкою. — Ось що ми зробимо зараз. Ви повернете всі викачані з неї гроші. До останньої копійки.
— З якого дива? — психотерапевт зневажливо пирхнув.