— З такого, що інакше завтра вранці я буду сидіти у відділку поліції. З роздруківками всіх банківських переказів. З нотаріально завіреною перепискою. Так, я знаю, що довести шантаж у суді складно. Але публічний скандал, пости в соцмережах і розголос у пресі знищать ваш бізнес назавжди. Адже так, пане елітний психотерапевт?
Зборовський знову побарабанив пальцями по столу, оцінюючи ризики. Його обличчя скривилося від злості, але він зрозумів, що програв.
— Припустимо. Скільки там всього набігло?
— Два мільйони сто сорок тисяч гривень, — глухо, але чітко сказала Ірина, витираючи сльози.
— Добре, — Зборовський неохоче дістав свій останній iPhone і відкрив банківський додаток. — Зробимо переказ просто зараз.
— І ще одне, — Артем нахилився до самого його обличчя, так близько, що відчув дорогий парфум шахрая. — Ви більше ніколи, ні за яких обставин не наблизитеся до моєї дружини. Жодних дзвінків з прихованих номерів, жодних повідомлень, жодних «випадкових» зустрічей на вулиці. Зрозуміли?
— Зрозуміло, не дурний, — психотерапевт уже швидко набирав цифри на яскравому екрані смартфона. — Ось, ловіть перший транш. Ліміти не пускають все одразу. Решту отримаєте завтра до полудня на ту ж саму картку.
Телефон Ірини тихо дзенькнув у сумочці, підтверджуючи надходження великої суми коштів.
— Ходімо, Іро, — Артем обережно взяв дружину під руку, допомагаючи їй розвернутися. — Нам у цьому гадючнику більше нічого робити.
— Знаєте… — раптом кинув їм услід Зборовський, коли вони вже зробили кілька кроків. Його голос звучав мстиво. — А адже той хлопчик дійсно міг вижити. Теоретично. Я ж вивчав статистику таких аварій…
— Щасливо залишатися, — холодно відрізав Артем, не обертаючись, і вивів Ірину з ресторану на прохолодну вулицю.
Щойно вони сіли в безпечний салон свого автомобіля, Ірина розридалася. Гірко, вголос, закриваючи обличчя руками. Всі ці нескінченні місяці дикого напруження, фальшивої надії, липкого страху і безсоння — все це в одну мить з гуркотом обвалилося.
— Я така дурепа… Яка ж я непрохідна дурепа! — схлипувала вона, здригаючись усім тілом. — Як я могла в усе це повірити? Як я могла віддавати йому наші гроші?!
— Ти не дурепа, чуєш мене? — Артем перехилився через підлокітник і міцно, надійно обійняв її, притискаючи до себе. — Ти просто дуже сильно любила свого брата. Ти хотіла вірити в диво. Будь-яка людина на твоєму місці вчепилася б за цей шанс.
— А ти? — вона підняла на нього заплакані, почервонілі очі. — Ти, напевно, думав про мене бозна-що? Усі ці мої ресторани, пізні повернення, шалені витрати…
— Було діло, — він невесело, з полегшенням усміхнувся, гладячи її по волоссю. — Ледь з глузду не з’їхав від ревнощів, коли вперше побачив ті перекази. Думав, ти знайшла когось іншого.
— Пробач мені. За все пробач, благаю.
— І ти мене пробач, — Артем поцілував її у скроню. — За те, що не помічав, як тобі було погано. Що був вічно зайнятий роботою, не питав про твої почуття, не розумів твого болю. Ми обоє винні.
У його кишені тихо завібрував телефон. Прийшло повідомлення від мами.
«Як ви там, діти? Я місця собі не знаходжу».
— Поїхали додому, — Артем завів двигун, і салон наповнився тихим гурчанням. — Мама там, мабуть, уже збожеволіла від хвилювання.
Дорогою Ірина мовчала, притулившись чолом до холодного скла і дивлячись на нічне місто. Тільки один раз вона тихо, з надією запитала:
— Артеме… а якщо Зборовський мав рацію? Якщо суто теоретично малюк міг вижити?
— Ні, — м’яко, але дуже твердо перебив її чоловік. — Давай не починати все спочатку. Якщо є хоч найменший шанс знайти твого племінника, ми будемо його шукати. Але тільки законним шляхом. Через офіційні бази даних, через адвокатські запити, поліцейські архіви. Я тобі у всьому допоможу.
— Правда?
— Звісно. Ми ж сім’я. А сім’я своїх не кидає.
Біля їхнього під’їзду Артем ще здаля помітив знайому самотню фігуру. Ніна Петрівна чекала на них на лавочці, незважаючи на пізню годину і мряку. Вона куталася в теплу шаль.
— Здається, на нас чекає дуже серйозна і довга розмова, — зітхнув Артем, паркуючи машину. — І багато остиглих пирогів.
Вперше за весь цей нескінченно довгий і страшний вечір Ірина слабо, але щиро усміхнулася.