Сидячи у своєму просторому кабінеті на другому поверсі елітної ресторації «Золотий Каштан», що зручно розташувалася в самому серці історичного столичного Подолу, В’ячеслав розслаблено відкинувся на спинку масивного шкіряного крісла. На його обличчі грала ледь помітна, але щира і задоволена усмішка. Він дивився на приглушене світло антикварних ламп, слухав тихий гомін залу, що долинав знизу, і ніяк не міг перестати дивуватися тому, як його дітище, його ресторан, став справжньою гордістю всього Києва і здобув таку гучну славу.
Усе це було цілком заслужено. Успіх тримався на трьох китах: витонченій авторській кухні, неймовірно злагодженій команді професіоналів та тій самій неперевершеній, теплій атмосфері, за якою сюди поверталися знову і знову. У своїх думках В’ячеслав раз у раз повертався до того довгого, тернистого шляху до мрії, який розтягнувся на понад двадцять років. Усе почалося ще в буремні та непрості дев’яності. У ті часи, щоб вижити в умовах жорстокої конкуренції та постійних криз, йому доводилося приймати рішення блискавично, часто йти на великий ризик і працювати на межі людських можливостей.
Згадуючи той період становлення, В’ячеслав з особливим теплом і щемом у серці думав про свого діда — Леоніда Макаровича. Дід, безперечно, відіграв найголовнішу, вирішальну роль у його життєвому успіху. Тоді, незважаючи на свій поважний вік, старий прийняв надзвичайно важливе і важке для родини рішення: продати улюблену сімейну дачу під Києвом, поруч із мальовничою Десною, і передати всі вторговані гроші онуку. Леонід Макарович тоді поклав пухкий конверт на стіл, поплескав В’ячеслава по плечу і твердо сказав, що та земля їм із бабою вже не потрібна, а у своєму онукові він бачить людину, яка по-справжньому готова до серйозного бізнесу.
Саме ці кошти і стали тим рятівним стартовим капіталом для перших кулінарних починань В’ячеслава. Почавши з відкриття невеличкої, але охайної ятки з гарячою випічкою на галасливому привокзальному ринку, а згодом — затишного кафе на околиці міста, чоловік вперто, день за днем, працював і поступово розширював свою справу. Його титанічні зусилля, перфекціонізм та невпинне прагнення до досконалості привели до того, що через роки його заклад перетворився на найкращий ресторан у столиці. Головною гордістю «Золотого Каштана» став іменитий шеф-кухар, якого В’ячеслав особисто переманив з Італії.
Цей шлях не був легким. Були падіння, безсонні ночі, відчай, але кожне прийняте рішення і кожен пройдений крок виявилися виправданими, крок за кроком ведучи бізнесмена до досягнення мрії всього його життя.
І раптом ці приємні, заспокійливі роздуми чоловіка несподівано обірвалися. За масивними дубовими дверима його кабінету почулися тихі, але надзвичайно емоційні голоси.
Вірочка, одна з найдосвідченіших офіціанток ресторану, невдоволено ділилася з колегою своїм обуренням з приводу якоїсь літньої жінки, яка останнім часом частенько з’являлася біля їхнього закладу і відверто дратувала всіх співробітників. В’ячеслав насупився, підвівся з крісла і підійшов до великого панорамного вікна. На вулиці, біля вишуканої кованої огорожі, він побачив стареньку. Вона виглядала вкрай бідно, жалюгідно і неохайно. Попри те, що жінка, судячи з фігури, була ще зовсім не старою, років двадцять їй візуально додавала жахлива занедбаність: брудний, зношений одяг, що висів на ній мішком, сплутане сиве волосся, яке давно не бачило гребінця, і землисто-сірий колір обличчя.
Жінка стояла нерухомо, мов статуя, пильно вдивляючись у великі вікна ресторану. Там, за склом, поважні гості з насолодою куштували вишукані страви, сміялися і пили дороге вино. Старенька лише жадібно ковтала слину. Було абсолютно очевидно, що вона страшенно голодна.
У цей момент у кабінеті В’ячеслава пролунав тихий, несміливий стукіт. У двері зазирнула та сама офіціантка Вірочка. Її обличчя виражало неабияку тривогу. З легким хвилюванням у голосі вона повідомила В’ячеславу Івановичу, що неприємна ситуація з безхатьком знову повторилася. Відчувши мимовільне, гостре роздратування, В’ячеслав миттєво запитав:
— А де, власне, наша охорона? Де начальник зміни? Адже саме він повинен вирішувати подібні питання, а не власник ресторану!
Марія, ще одна офіціантка, теж з’явилася у дверному отворі і швидко додала, перебиваючи подругу:
— В’ячеславе Івановичу, охоронець вже намагався її прогнати. Чемно просив піти. Але вона робить коло по кварталу і знову повертається на те саме місце!
В’ячеславу абсолютно не хотілося, щоб його елітний ресторан опинився в центрі небажаної уваги. Ця безхатня старенька своїм виглядом відверто відштовхувала клієнтів. Щоразу, коли відвідувачі помічали її скорботну фігуру біля вікон, на їхніх обличчях з’являвся вираз гидливості та дискомфорту, що, звісно ж, вкрай негативно позначалося на розслабленій атмосфері та апетиті шановних гостей.