Розуміючи, що ситуація вимагає негайного втручання, В’ячеслав вирішив не відкладати проблему в довгий ящик. Він узяв телефон і зателефонував до місцевого відділення патрульної поліції. Чоловік ввічливо, але твердо попросив патрульних забезпечити порядок максимально тактично, без зайвої метушні та гучних сирен — просто відвезти цю жінку подалі від його закладу, можливо, до якогось соціального центру. Поліцейські оперативно прибули на місце. В’ячеслав спостерігав з вікна, як вони акуратно підвели стареньку до службового автомобіля, посадили всередину і повезли геть, не привертаючи при цьому зайвої уваги перехожих.
Чоловік продовжував стояти біля вікна, дивлячись на спорожнілий тротуар. У його голові мимоволі закрутилися важкі думки: що ж могло статися в житті цієї жінки, що привело її на самісіньке дно, на холодну вулицю? Раптом ці роздуми сколихнули глибоко заховані спогади з його власного минулого. Перед очима постала бабуся Ганна, яка разом із дідом Леонідом виховувала його з п’ятирічного віку, одразу після трагічної загибелі батька в автокатастрофі. Свою рідну матір він майже не пам’ятав. Вона просто зникла з його життя невдовзі після смерті чоловіка, розчинилася, мов примара.
У дитинстві маленький Слава часто слухав казки бабусі й дідуся про те, що його мама нібито поїхала у довге відрядження, дуже-дуже далеко. Але в глибині своєї дитячої душі він завжди, кожен божий день, продовжував чекати на її повернення. Він довго плакав ночами в подушку, відчуваючи себе покинутим і нікому не потрібним. Хлопчик навіть намагався знайти її самотужки: брав зошити в клітинку, старанно виводив кривими літерами листи до міліції з благанням про допомогу, сам малював марки і кидав їх у поштову скриньку.
Проте всі його зворушливі, наївні листи незмінно поверталися назад до діда, який тоді працював у міському управлінні. Коли родина прийняла рішення переїжджати до столиці, маленький Слава влаштував справжню істерику. Він тупав ногами і твердо заявляв:
— А що, як мама повернеться, а мене тут не буде?! Як же вона тоді мене знайде у тому великому Києві?!
Ці дитячі страхи, пекучі образи та незагоєні рани ще дуже довго жили в його серці, але час невблаганно йшов уперед, і життя брало своє. З роками спогади про матір почали тьмяніти, стиратися, поступаючись місцем новим підлітковим турботам, навчанню та першим досягненням.
І ось одного разу, коли Слава був уже підлітком, у розпал чергової напруженої домашньої суперечки, бабуся Ганна, геть втративши терпіння, з люттю і відчаєм вигукнула страшні слова.
— Твоєї матері давно немає в живих! — крикнула вона, зриваючись на плач. — Згинула вона! Пропала десь під чужим парканом від такого життя і безвиході, опустилася на саме дно і не вижила! Забудь про неї!
Слава тоді завмер, немов уражений блискавкою, не в силах повірити у почуте. Світ навколо нього ніби обвалився. Дід Леонід миттєво підскочив, обурено засуджуючи дружину за її різкі слова. Він кричав, що так говорити категорично не можна, тим паче кидати такі речі в обличчя дитині. Бабуся, відвернувшись до стіни, гірко заридала, закривши обличчя руками. Вона крізь сльози зізналася, що більше просто не має сил носити в собі цю жахливу таємницю і біль, який буквально розриває її старе серце на шматки.
Дід, важко зітхнувши, підійшов до неї, м’яко обійняв за плечі і щось довго шепотів на вухо, намагаючись заспокоїти. Потім вони вдвох обернулися до блідого Слави, підкликали його до себе, посадили між собою на диван і почали гаряче запевняти, що вони завжди будуть поруч. Що вони підтримають його, оточать такою любов’ю, якої вистачить на трьох, незважаючи на всі ті біди, гіркоту та втрати, які випали на долю їхньої родини.
Славка сидів повністю збитий з пантелику, розчавлений цією правдою. Він просто відмовлявся вірити в те, що його мама — та сама мама, яку він пам’ятав такою неймовірно красивою, усміхненою, життєрадісною, яка пахла ваніллю і свіжим вітром — більше ніколи не переступить поріг їхнього дому.