— Ні! Навіть не думай такого говорити! — миттєво скипів Слава, перебиваючи її. Його голос зазвучав твердо і рішуче. — Я тебе так довго шукав. Я тебе знайшов! І я більше ніколи, нікому тебе не віддам і не дозволю знову втратити! Я підніму найкращих лікарів, я тебе обов’язково вилікую. І ти будеш жити ще дуже довго і щасливо, чуєш мене? Я тебе ніколи не покину, мамо!
І В’ячеслав дотримав свого слова. Того ж дня він задіяв усі свої зв’язки і перевів Любов Василівну з міської лікарні до найкращого приватного «Центрального столичного медкомплексу». Він оплатив найсучаснішу палату, купив найдорожчі та найефективніші європейські ліки, найняв цілодобову доглядальницю. І поступово, день за днем, завдяки професійним лікарям і, що найголовніше, безмежній синівській любові, її стан почав впевнено покращуватися. Переломи зросталися, а на щоки повернувся рум’янець.
Незабаром, коли лікарі дали зелене світло, Слава з радістю забрав її з лікарні. Але повіз він її не у порожню квартиру, а просто до свого великого, просторого будинку, де на неї вже чекала вся його родина.
Дорослі діти Слави — Іван та Оля, а також його мудра дружина Лілія дуже швидко і тепло знайшли спільну мову з новоспеченою свекрухою та бабусею. Любов Василівна, відмита, гарно одягнена і зігріта родинним теплом, виявилася надзвичайно милою, інтелігентною і доброю жінкою. Вона пекла для онуків ті самі фірмові пироги зі свого минулого і годинами розповідала їм історії.
Усі мешканці будинку були просто безмежно щасливі. Але особливо світився від радості Слава, адже його найрідніша людина, його мама, тепер знову була поруч із ним. А Любов Василівна, хоч і на старості літ, після стількох років поневірянь, болю і зрад, нарешті здобула своє істинне, вистраждане щастя. Справжнє материнське щастя, яке вже ніхто і ніколи не зможе у неї відібрати.