Наступні кілька днів, очікуючи на результати генетичної експертизи, Слава був як на голках. Він не міг ані спати, ані нормально керувати бізнесом. Щоранку він виходив на ґанок ресторану, вдивляючись у натовп перехожих і сподіваючись побачити знайому згорблену фігуру. Але Любові Василівни ніде не було. Анюта також підтвердила, що бабуся більше не з’являлася біля чорного входу.
— Анюто, послухай мене дуже уважно, — попросив В’ячеслав, відкликавши прибиральницю вбік. — Якщо ти хоч краєм ока побачиш її десь на районі, негайно повідом мені! Кидай усе і біжи до мене. Не бійся, я не буду сваритися. Це дуже важливо.
Дівчина пообіцяла, що обов’язково покличе його, щойно старенька з’явиться на горизонті.
Коли на електронну пошту В’ячеслава нарешті надійшов лист із лабораторії з результатами ДНК, у нього затремтіли руки. Він із завмиранням серця відкрив прикріплений файл. Відповідь була однозначною: ймовірність материнства складала 99,9%.
Усе підтвердилося. Любов Василівна дійсно була його рідною, єдиною матір’ю.
Слава відкинувся на спинку крісла і закрив обличчя руками. У свої п’ятдесят років він знову, наче за помахом чарівної палички, знайшов маму, яку оплакав і поховав у своїй душі ще хлопчиськом. І тепер він зовсім не відчував ані краплі відрази до її бідності чи занедбаного зовнішнього вигляду. У його серці палала лише залізна рішучість допомогти їй, відмити, обігріти і дати те життя, на яке вона заслуговувала. Він одразу ж кинувся на її пошуки, об’їздив усі найближчі вулиці, перевірив покинуті будівлі на Сирці, але, на жаль, вона ніби крізь землю провалилася.
Минув цілий, нескінченно довгий місяць відтоді, як В’ячеслав дізнався правду. Увесь цей час він не знаходив собі місця. Чоловік підняв на вуха всіх своїх знайомих, звертався до поліції, залишав орієнтування, методично обдзвонював усі міські лікарні, притулки та соціальні служби Києва. Проте його матір ніби розчинилася у великому місті. І Слава вже просто не знав, де ще її шукати і до кого звертатися.
І ось, нарешті, одного похмурого ранку пролунав довгоочікуваний дзвінок. З реєстратури звичайної міської клінічної лікарні на околиці столиці йому повідомили, що в них у відділенні перебуває жінка без документів, яка за віком і прикметами дуже схожа на ту, яку він так відчайдушно шукає.
Слава миттєво зірвався з місця, кинув усі робочі справи і помчав туди. Зайшовши у відділення, де в повітрі стояв стійкий запах дешевого дезінфектора та старих медикаментів, він підійшов до чергового поста.
— У нас дійсно є одна безхатня жінка, — зневажливо скривившись, сказала чергова медсестра, гортаючи потертий журнал.
— Вона в інфекційному? У неї туберкульоз? — з тривогою запитав Слава, згадавши її важкий кашель під час їхньої першої зустрічі.
— Ні, з легенями в неї, на диво, відносно нормально, — похитала головою медсестра, поправляючи окуляри. — Але тиждень тому вона потрапила під машину на неосвітленому переході. У неї дуже складні травми та переломи. Наші хірурги, звісно, зробили екстрену операцію, склали кістки як могли. Але для повноцінного лікування та відновлення потрібні дорогі препарати, якісний догляд, а в неї на це просто немає жодної копійки. Будемо відверті: без належного лікування її ослаблений організм довго не протягне.
Не чекаючи більше ні секунди, Слава наполіг, щоб його негайно провели до цієї пацієнтки. Коли він тихо відчинив двері загальної палати і переступив поріг, то одразу побачив її. Свою таку рідну, нещасну і безмежно улюблену мамочку. Вона нерухомо лежала на вузькому лікарняному ліжку біля вікна. Її обличчя було неймовірно блідим, змарнілим, із глибокими тінями під очима.
В’ячеслав, ледь стримуючи сльози, згадав свою молоду, квітучу і красиву маму з дитинства. Він повільно підійшов ближче, сів на краєчок стільця і вкрай обережно, щоб не завдати болю, торкнувся її сухої, потрісканої руки.
— Мамочко моя рідна… Ну здрастуй! — прошептів він тремтячим голосом, і по його щоці скотилася сльоза.
Медсестра, яка стояла поруч біля крапельниці, аж відсахнулася від почутого. Вона з неприхованим подивом переводила погляд з дорогого пальта В’ячеслава на змучену жінку. «Невже у такого солідного, заможного чоловіка може бути ось така матір?» — читалося в її очах.
Любов Василівна здригнулася, повільно розплющила очі і з нерозумінням подивилася на чоловіка.
— Ви… Ви хто? — насилу прошептала вона пересохлими, блідими губами.
— Я твій син, мамо! Це я, твій Слава! — зірваним голосом відповів чоловік, стискаючи її долоню.
— Не вірю… — лоб жінки миттєво вкрився рясною іспариною. Вона спробувала трохи піднятися на ліктях, але від різкого болю зі стогоном знову впала на жорстку подушку. — Цього не може бути. Невже ти — мій маленький Славочка? Ні, це якась жахлива помилка…
Вона широко розплющеними очима уважно вивчала його доросле, змужніле обличчя і з кожною секундою знаходила в ньому все більше рідних, до болю знайомих рис. Жінка раптом згадала, як під час їхньої першої зустрічі в ресторані вона подумала, що він просто дуже добра і заможна людина, яка несподівано захотіла допомогти бідній старій. Але хіба він міг виявитися її сином? Їй здавалося, що це явно якийсь жорстокий жарт долі.
Тоді В’ячеслав дістав із внутрішньої кишені піджака акуратно складений аркуш — офіційний висновок із клініки «Столична Генетика». Він розгорнув його і вголос, чітко прочитав написані там результати експертизи ДНК. Сумнівів більше не залишалося жодних. Це був науково доведений, беззаперечний факт.
— Ти відразу тоді здогадався? — крізь сльози слабко усміхнулася жінка, все ще до кінця не вірячи в це неймовірне диво, що відбувалося з нею тут і зараз. — Мій синочку… Як же довго я, Господи, мріяла про нашу зустріч! Щоночі тебе уві сні бачила…
— Не відразу здогадався, звісно, — чесно зізнався Слава, гладячи її по сивому волоссю. — Просто було надто багато дивовижних збігів. Твоя історія… А потім ця твоя приказка про хліб. Пам’ятаєш, як я в дитинстві приходив до тебе з розбитими до крові колінами, а ти втішала мене гарячим, свіжим хлібом із молоком?
— Я все пам’ятаю, синку. Кожну хвилиночку пам’ятаю, — гірко заплакала Любов Василівна, і її плечі затряслися від ридань. — Як же шкода, що ми зустрілися так пізно… Мені ж, напевно, зовсім недовго вже залишилося на цьому світі…