Звісно ж, він не мав ані найменшого уявлення, на кого працює насправді. Наскільки було відомо Кирилу, на нього вийшла престижна київська рекрутингова агенція. Він пройшов кілька складних етапів співбесід із “незалежною” радою директорів і отримав цю високу посаду виключно завдяки своїм талантам та блискучому резюме.
І, якщо бути до кінця справедливим, він справді заслужив це місце. Я лише трошки… змастив петлі на потрібних дверях, щоб вони відчинилися саме перед ним.
Леся, звісно, про все знала. Вона вважала мій вчинок одночасно неймовірно милим і абсолютно божевільним.
— Тату, — сказала вона того вечора, коли я розкрив їй свій план.
Ми сиділи за кухонним столом, вона гріла руки об велике горнятко з ромашковим чаєм і дивилася на мене великими очима.
— Ти ж розумієш, що це готовий сценарій для якогось дешевого турецького серіалу?
— Я віддаю перевагу терміну “стратегічне планування майбутнього нашої родини”, — спокійно відповів я, відсьорбуючи свій чай.
Вона подивилася на мене тим самим поглядом. Ті з вас, хто має дорослих доньок, чудово знають цей погляд. Він буквально кричить: “Я тебе дуже люблю, тату, але ти абсолютно ненормальний”.
Цілих чотирнадцять місяців усе йшло просто ідеально. Кирило керував компанією напрочуд добре. Чесно кажучи, навіть краще, ніж я очікував. Це одночасно і тішило мене, і трохи дратувало. Адже це означало, що Леся розбирається в чоловіках набагато краще, ніж я міг припустити. А визнавати свою неправоту я ще не був готовий.
Аж ось, одного прохолодного березневого вечора, в четвер, Кирило зателефонував мені.
Він дзвонив не як зять до тестя. Він говорив так, як говорив зі мною завжди: тепло, підкреслено шанобливо і трохи театрально. Саме так розмовляють молоді, успішні топменеджери, коли думають, що спілкуються з простим, не дуже сучасним літнім чоловіком.
— Богдане, — сказав він своїм поставленим голосом. — Я хочу запросити вас на вечерю. Треба нарешті познайомити вас із моїми батьками як слід. Вони приїхали до Києва на вихідні. Чесно кажучи, вони вже давно про вас розпитують.
Коли він вимовив ці слова, щось усередині мене ледь помітно стиснулося. Це не була відверта тривога чи паніка. Ні. Це було схоже на те тягуче відчуття, коли ти чуєш знайому мелодію або слово, але ніяк не можеш згадати, де саме ти це чув раніше.
— Розпитують про мене? — перепитав я, звузивши очі, хоча він і не міг цього бачити.
— Ну так, — відповів Кирило.
І між нами повисла пауза. Вона тривала буквально на пів секунди довше, ніж мала б у звичайній розмові.
— Ви ж знаєте, які ті батьки. Їм просто цікаво, в яку родину потрапив їхній син.
Я вже майже відкрив рота, щоб ввічливо відмовитися і послатися на болі в спині чи сезонні роботи в саду. Моя інтуїція, мій внутрішній голос, вироблений у буремні дев’яності, кричав мені не йти.
Але в мені живе ще одна версія Богдана Кравченка. Та версія, яка витратила тридцять років на те, щоб побудувати імперію з абсолютного нуля. Версія, яку били, ламали, тестували на міцність, але яка завжди виходила з будь-якої ситуації переможцем.
Ця версія ніколи не тікає від своїх передчуттів. Вона повільно йде їм назустріч, засунувши руки в кишені.
— Звісно, — сказав я в слухавку рівним голосом. — Кажи, куди приїхати.
