Ресторан називався “Елегія” і знаходився в самому серці столичного Печерська. Це був один із тих пафосних закладів, де в меню принципово не вказують ціни, щоб не бентежити поважних гостей. Офіціанти тут представляються виключно на ім’я, розмовляють напівпопки і дивляться тобі в очі з таким виразом, ніби пройшли спеціальний психологічний тренінг для агентів спецслужб.
Я, звісно ж, одягнув свою найчистішу картату фланелеву сорочку. І зробив це абсолютно свідомо.
Кирило чекав на мене біля масивних дубових дверей на вході. Він щойно вийшов від барбера — ідеальна укладка, жодної зайвої волосини. На ньому був приталений піджак, який, мабуть, коштував більше, ніж моя перша вживана “дев’ятка” на початку дев’яностих.
Він окинув поглядом мою сорочку, проте — і тут я маю віддати йому належне, щире належне — на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.
— Ви чудово виглядаєте, Богдане, — привітно сказав він, простягаючи руку.
— Я виглядаю як чоловік, якому дивом вдалося знайти вільне місце для паркування на Печерську, — похмуро відповів я.
Він коротко розсміявся. Я — ні.
У напівтемряві залу, за заздалегідь замовленим столиком у VIP-зоні, вже сиділи Степан та Наталія Галенки.
Тут я маю зробити невеликий відступ, щоб ви зрозуміли одну важливу річ про перші враження. З мого багатого життєвого досвіду, люди, які планують зробити вам якусь підлість або мають приховані мотиви, під час знайомства завжди “переграють”. Їхня гостинність занадто солодка. Їхні усмішки з’являються на обличчі за секунду до того, як очі починають випромінювати хоч якусь емоцію.
Степан Галенко рвучко підвівся і потис мою руку обома своїми. Це був той самий “подвійний” потиск, який у бізнесі означає лише дві речі: або людина перед вами безмежно щира, або вона холоднокровно і глибоко все прорахувала.
— Богдане! Нарешті! — вигукнув він. — Ми так багато про вас чули. Прошу, сідайте, почувайтеся як удома.
Наталія, жінка з ідеальною, хоч і дещо “замороженою” косметологами посмішкою, легенько торкнулася мого передпліччя.
— Ви виглядаєте так… по-домашньому затишно, — промуркотіла вона.
У перекладі з мови завсідників дорогих ресторанів це означало, що вона миттєво просканувала мою фланелеву сорочку, оцінила її вартість і поклала у внутрішню картотеку з позначкою “Абсолютно не становить загрози”.
— Чудово, — подумав я, влаштовуючись у глибокому шкіряному кріслі.
Ми зробили замовлення і перейшли до обов’язкової світської бесіди. Кирило дуже обережно розповідав про справи компанії. Він завжди поводився так у моїй присутності — тримав усі важливі деталі та цифри в таємниці. Він щиро вірив, що робить це з професійної етики, аби не обтяжувати “простого тестя” складними корпоративними термінами.
Степан Галенко тим часом поцікавився моїм “невеличкий маєтком” у Гореничах, про який йому, очевидно, розповідала Леся. Я з ентузіазмом почав розповідати, як правильно підв’язувати високорослі помідори і чому цього року через дощі вродило менше баклажанів. Він кивав головою з тим порожнім виразом обличчя, з яким люди кивають, коли вже давно перестали вас слухати.
І ось, приблизно на сороковій хвилині нашої зустрічі, якраз у той момент, коли офіціанти змінили гарячі закуски на основні страви, і я вже почав думати, що моя інтуїція дала збій… Степан повільно простягнув руку до внутрішньої кишені свого ідеально скроєного блейзера.
Він витягнув конверт. Зроблений із цупкого паперу кольору слонової кістки. Це був один із тих дорогих конвертів, які не продаються у звичайних відділеннях пошти.
Він поклав його на стіл прямо переді мною. Зробив це дуже обережно, вивіреним рухом. Саме так кладуть речі, коли хочуть, щоб опонент чітко усвідомив усю серйозність того, що знаходиться всередині.
Потім він демонстративно склав руки в замок. Наталія тим часом граційно підняла свій келих із червоним сухим вином, ніби готуючись спостерігати за театральною виставою.
А Кирило… І це саме та деталь, до якої мої думки повертаються знову і знову. Кирило просто опустив очі і почав уважно розглядати свій стейк із лосося, ніби ця нещасна риба заборгувала йому велику суму грошей.
— Богдане, — сказав Степан, і тембр його голосу різко знизився. Це був чіткий сигнал, що наша гра в люб’язність офіційно завершена. — Ми дуже давно хотіли сісти з вами за цей стіл і відверто поговорити.
Я мовчав.
— Є певні речі з минулого… З вашої історії… — продовжив він, розтягуючи слова. — Речі, які, на наше глибоке переконання, вимагають серйозного обговорення просто зараз.
Я подивився на конверт. Тоді перевів погляд на Степана. Потім подивився на Кирила, який продовжував гіпнотизувати свою тарілку, боячись підняти очі.
І в цей момент у моїй голові наче клацнув тумблер. “Ось воно”, — подумав я.
